Я рвонув через трамвайні колії, зрізуючи кут. «Ниву» тряхнуло так, що зуби клацнули. Джип, важкий і неповороткий «Крузак», застряг на рейках, буксуючи в сніговій каші. Це дало нам фору. Хвилини три. Не більше.
— Тату, у тебе кров! — сказала Надя.
Я провів рукою по лобі. Розсік об козирок при стрибку. Дурниця. Ми петляли провулками.
— Надю, слухай мене уважно, — говорив я, дивлячись на дорогу. — У бардачку є старий телефон. Nokia. Там інша сімка, ліва. Я її для дачі купував. Бери його. Дзвони дядькові Гені.
— Якому Гені?
— Геннадію Вікторовичу. Моєму товаришу по службі. Він зараз начальник охорони в одній конторі. Скажи пароль: «Сіріус». Він зрозуміє. Скажи, де ми. Нехай зустрічає.
Надя тремтячими пальцями рилася в бардачку.
— Знайшла. Номер?
Я продиктував номер по пам’яті. Гудки.
— Алло. Дядя Гена? Це Надя Астахова. Тато сказав «Сіріус». Так. Ми на Окружній, в районі Святошино. За нами хвіст. Чорний «Крузер». Так, зрозуміла. — Вона опустила телефон. — Сказав їхати до старого аеродрому. До ангарів. Там його хлопці.
Старий аеродром. Пустир, забудований зараз новобудовами, але залишилися ще глухі кути. Я кивнув.
Джип знову з’явився в дзеркалах. Він наздоганяв. Потужний мотор «Тойоти» проти моїх вісімдесяти коней. На прямій у мене шансів немає. Але в лабіринті будівництв…
Я звернув на територію якогось будмайданчика. Шлагбаум був піднятий — охоронець у будці спав. Ми мчали між бетонних плит і штабелів арматури. Джип ревів ззаду, сліплячи дальнім світлом.
— Він нас зараз протаранить! — скрикнула Надя.
Удар в задній бампер. «Ниву» кинуло вбік. Я зловив машину. Вирівняв. Ще удар. Сильніший. Голова мотнулася, шия хруснула. Попереду був тупик. Бетонний паркан.
— Все, приїхали, — прошепотіла Надя.
Джип зупинився ззаду, перекриваючи виїзд. Двері відчинилися. Віталік і двоє амбалів вийшли не поспішаючи. В руках у них було щось темне. Пістолети? Чи просто бити?
— Ну все, герої, скінчилося кіно! — крикнув Віталік. — Вилазьте!
Я подивився на Надю.
— Сиди тут. Не виходь, поки я не скажу.
— Тату, ні!
— Сиди!
Я відчинив двері. Вийшов. Встав перед машиною, закриваючи собою доньку. У руці я стискав той самий складаний ніж, яким розкривав мішок. Смішна зброя проти трьох, але я не збирався здаватися.
Віталік підійшов ближче. Обличчя його було перекошене від люті.
— Ти мені машину подряпав, гнидо стара! — прошипів він. — Я тебе зараз на шматки різатиму. Повільно!
— Спробуй, — сказав я.
Вони рушили на мене. І тут — світло. Яскраве, сліпуче світло вдарило їм у спини. Зверху, з даху недобудованого ангара, і з боків, з-за штабелів плит, заревіли мотори. З темряви виїхали три чорні мікроавтобуси без номерів. Вони оточили джип і нас. З машин посипалися люди в камуфляжі і масках. Без зайвих розмов, жорстко, професійно.
— Мордою в підлогу! Працює спецназ! Зброю на землю!
Віталік завмер. Монтировка випала з його рук. Він зблід так, що став видний у темряві. Амбалів скрутили за секунду. Віталіка поклали обличчям у сніг, заломивши руки за спину.
— А-а-а, боляче! Ви хто? Я буду скаржитися! — верещав він…
Коментування закрито.