Тиша повисла над столом, як важка хмара. Рашид застиг, його обличчя повільно втрачало колір. Рот його відкрився, але слова не виходили. Саїд перестав усміхатися, його погляд метався між українкою і Рашидом. Халід опустив очі в тарілку, явно почуваючись незручно.
Навколо в ресторані всі завмерли. Офіціанти зупинилися, тримаючи таці в руках. Гості за сусідніми столиками повернули голови, відчуваючи, що відбувається щось незвичайне. Оксана продовжувала, її голос набирав сили. Вона більше не була просто офіціанткою, що стоїть перед важливим клієнтом. Вона була жінкою, яка пройшла крізь пекло і зберегла світло.
— Ви запитали, чи розумію я цінність грошей? Дозвольте мені розповісти вам про цінність. Цінність — це коли ти кидаєш усе і їдеш у невідомість з одним рюкзаком, щоб твоя сім’я не знала злиднів. Цінність — це коли ти працюєш на ногах по шістнадцять годин, щоб відправити переказ, який для когось стане шансом на тепло в холодній оселі. Я не прошу вашої жалості, пане Аль-Мактум. Я не прошу вашого захоплення моїм походженням. Але я заслуговую на вашу повагу, як і будь-яка інша людина в цьому залі, незалежно від того, наскільки багатий її рід.
Рашид нарешті знайшов дар мови, але його голос тремтів.
— Ти… ти справді знаєш нашу мову? — Це було все, що він зміг вичавити з себе.
Дурне запитання, очевидний факт, але його розум не міг впоратися з тим, що відбувається. Оксана злегка нахилила голову.
— Так, пане. Я вивчала вашу мову, вашу культуру і вашу історію. Я поважаю цей край, який дав мені роботу. І саме тому я очікувала на взаємну повагу. Ви хотіли принизити мене, бо вважали, що я слабка і безправна в цій пустелі. Але єдине, що робить людину слабкою — це її звичка дивитися на інших зверху вниз.
Атмосфера в ресторані змінилася. Деякі гості почали аплодувати — спочатку несміливо, потім дедалі гучніше. Жінка за сусіднім столиком витирала сльози. Навіть керуючий, який хвилину тому боявся скандалу, тепер дивився на Оксану з неприхованою гордістю за свою співробітницю.
Але Оксана не закінчила. Вона дивилася прямо в очі Рашиду, і в її погляді не було ні злості, ні торжества. Була тільки спокійна гідність українки, яка знає, що таке справжня ціна життя.
— Ви знаєте, що найсумніше, пане Аль-Мактум? Не те, що ви намагалися образити мене. Сумно те, що для вас зарозумілість стала нормою. Ви забули, що за кожною формою, за кожним бейджиком ховається величезний світ. Офіціантка, яку ви бачите, можливо, має два дипломи і розбите серце через те, що відбувається на її батьківщині. Прибиральник, повз якого ви проходите, можливо, рятував людей з-під завалів, перш ніж приїхати сюди за копійки. Ми всі тут люди, і наші історії заслуговують на те, щоб їх слухали, а не висміювали…
Коментування закрито.