Рашид продовжував, явно насолоджуючись моментом. Він поставив запитання, яке було відверто знущальним, і інші чоловіки за столом завмерли, спостерігаючи за Оксаною, чекаючи на її розгубленість і приниження.
Він сказав арабською, думая, що вона не зрозуміє:
— Скажи мені, дівчино, скільки таких, як ти, потрібно, щоб заробити те, що я витрачаю за один вечір? Цікаво, чи розумієш ти взагалі цінність грошей, які проходять через твої руки? Чи ти просто красива лялька з півночі, яка вміє тільки усміхатися і носити тарілки, поки у твоїй країні все руйнується?
Повітря немов згустилося. Інші офіціанти, що проходили повз, уповільнили крок, відчуваючи напругу. Керуючий ресторану, який стояв біля входу, нахмурився, але не наважувався втрутитися, знаючи, хто сидить за цим столом. Оксана стояла нерухомо, і її обличчя не видавало жодних емоцій.
Всередині неї вирувала буря, але зовні вона залишалася спокійною. Вона чула кожне слово. Вона розуміла кожну інтонацію. Тому що Оксана, будучи філологом за освітою, в університеті вивчала східні мови, мріючи колись стати перекладачем. Вона знала арабську майже так само добре, як свою рідну українську, хоча воліла не афішувати це, працюючи у сфері обслуговування.
У цей момент перед нею промайнуло все її життя. Вона згадала, як сиділа в підвалі свого будинку під звуки вибухів, як мати ділила останній буханець хліба, як вони прощалися на вокзалі, не знаючи, чи побачаться знову. Вона згадала нескінченні приниження, які довелося пережити на шляху до чужої країни, щоб дістатися цієї точки. Згадала чоловіків, які думали, що можуть купити її гідність за обіцянку візи або пачку купюр.
Але вона згадала й інше. Згадала батька, який вчив її ніколи не схиляти голову перед несправедливістю. Згадала друзів-волонтерів, які віддавали останнє заради порятунку інших. Згадала слова бабусі: «Твоя гідність — це твій скарб, який не згорить у вогні і не потоне у воді».
Оксана зробила глибокий вдих. Потім, до абсолютного шоку всіх присутніх, вона заговорила арабською. Її голос був тихим, але в ньому звучала сталь. Її вимова була бездоганною, слова текли плавно і впевнено.
Вона сказала:
— Пане Аль-Мактум, на ваше запитання відповім так. Таких, як я, потрібно нескінченно багато, щоб заробити те, що ви витрачаєте за вечір. Але дозвольте мені поставити вам зустрічне запитання. Скільки людей, подібних до вас, потрібно, щоб створити одне щиро добре серце? Скільки ваших мільйонів потрібно, щоб купити ту стійкість, яка дозволяє моєму народові стояти під вогнем, зберігаючи людяність?
Вона продовжила, дивлячись йому прямо в очі:
— Я ношу тарілки, це правда. Я усміхаюся гостям, це моя робота. Але кожен дирхам, який я заробляю, йде на те, щоб мій брат міг вивчитися і відбудувати наш дім. Кожна монета допомагає моїй матері купити інсулін у місті, де аптеки часто зачинені. Я розумію цінність грошей краще, ніж ви можете собі уявити, бо я знаю, що за кожним вашим чеком стоїть чиєсь врятоване життя там, звідки я приїхала….
Коментування закрито.