— Толю! — закричала вона в слухавку. — Толю, нас викинули на вулицю! Твій син, твоя дочка вагітна, на морозі стоїмо!
Голос у слухавці був спокійним, навіть веселим:
— Ларо, я тобі при розлученні сказав: твої проблеми — це твої проблеми. Вітька дорослий мужик, нехай сам розбирається. Улька сама знала, з ким зв’язувалася.
— Толю, ти ж батько!
— Батько, а не банкомат. Я свою справу зробив, виростив. Далі самі. Удачі, Лар.
Короткі гудки. Лариса Семенівна втупилася в телефон, ніби не вірячи в те, що відбувається.
— От же… козел.
— Мамо, — тихо сказав Віктор, — може, не треба було йому дзвонити?
— А ти взагалі мовчи! Теж мені, захисник знайшовся!
Вона вийшла першою, волочачи за собою валізу на зламаному коліщатку, і кинула на Поліну такий погляд, що повітря між ними заіскрило.
Віктор зупинився на порозі.
— Поліно, я справді думав, що так краще. Для всіх.
— Ти думав, що так зручніше. Для вас. Це різні речі, Вітю.
Він вийшов, згорбившись. Уляна затрималася останньою. На порозі обернулася, і в очах її блищали сльози.
— Вибач.
Перше щире слово за весь вечір. Поліна кивнула, не прощаючи, але беручи до відома. Зі сходів донісся гуркіт і приглушена лайка. Віктор спіткнувся об сумку матері й покотився сходами.
— Ідіот! — пролунав голос Лариси Семенівни знизу. — Обережніше! Ти мені розкладачку пом’яв!
Поліна тихо зачинила двері й повернулася до нових власників.
— Ігнате Романовичу. — Вона дістала зв’язку ключів. — Ось усе. Від вхідних дверей, від домофона, від поштової скриньки. Показання лічильників у папці на кухні.
— Дякую, Поліно Тимурівно. — Рукостискання було міцним, поважним. — Вам допомогти, таксі викликати?
— Не потрібно. На мене чекають.
Віктор, який повернувся за забутою сумкою, почув ці слова і завмер у дверях.
— Хто на тебе чекає?
Поліна повернулася до нього востаннє.
— Мій літак до Одеси, Вітю. У мене там нова робота. І нове життя.
Вона вийшла з квартири з однією дорожньою сумкою, бо все важливе було вивезено давно, і не озирнулася…
Коментування закрито.