Галина й Дарина шоковано, з роззявленими ротами перезирнулися між собою. Катерина чи то справді не помітила їхньої бурхливої реакції, чи то просто професійно вдавала, що не помітила. «Зала для церемонії вийшла доволі миленька», — поблажливо кинула вона, змінюючи тему. Вона й далі зверхньо, з явною зневагою озиралася довкола. «Я б, звісно, вибрала місце більше, багатше й розкішніше. Але я чудово розумію, що далеко не кожен може дозволити собі справжнє весілля своєї мрії».
Сама урочиста церемонія почалася рівно о шістнадцятій годині, строго за розкладом. Гості чинно й урочисто розсілися по своїх білих стільцях. Тиха, дуже гарна класична музика ненав’язливо лунала на тлі. У повітрі віяло напруженим, але дуже радісним очікуванням великого свята. Я нервово чекала свого виходу за кулісами. Я постійно поправляла фату й намагалася дуже глибоко й рівно дихати.
Нарешті урочисто, на всю залу, зазвучав традиційний весільний марш. Я повільно й граційно пішла центральним проходом. Я міцно тримала свій важкий букет білих квітів і фізично відчувала на собі захоплені погляди всіх присутніх гостей. Моя дорога дизайнерська сукня була воістину прекрасною. Це був класичний, дуже елегантний корсет без бретелей. І розкішний шлейф завдовжки три метри, з ніжним ручним мереживом у найдрібніших деталях.
Я вибрала її сама, після довгих пошуків. Оплатила її повністю сама й приміряла теж у гордій самотності. Як, утім, і майже все інше на цьому дивному весіллі. Богдан із видимим нетерпінням чекав на мене біля вівтаря. Він щиро й широко усміхався так, ніби був найщасливішою людиною на всій планеті. Дорогий, ідеально посаджений темний костюм, бездоганно вкладене волосся, очі, що яскраво сяяли від радості.
Він виглядав по-справжньому, неймовірно щиро зворушеним цією миттю. І, можливо, в ту саму мить так воно й було насправді. Можливо, він справді, до глибини душі, наївно вірив у власну брехню. Вірив, що може безкарно мати абсолютно все одразу. Поважну, респектабельну дружину вдома й молоду, гарячу таємну коханку на боці. Насолоджуватися найкращим із двох цілком різних, несумісних світів.
Я плавно й урочисто підійшла до прикрашеного квітами вівтаря. Він одразу ж ніжно взяв мої трохи тремтячі руки у свої. «Ти просто неймовірно прекрасна, любов моя», — гаряче й щиро прошепотів він мені. «Ти теж сьогодні чудово виглядаєш», — тихо й стримано прошепотіла я йому у відповідь. Офіційний ведучий церемонії почав свою завчену урочисту промову. Він говорив дуже гарні, правильні слова про вічне кохання, відданість, абсолютну вірність і надійне, міцне партнерство.
Про те, як важливо бути разом і в радості, і в неминучому горі. Про те, щоб завжди свято шанувати, берегти й глибоко поважати одне одного. Іронія цього фарсу була настільки густою й відчутною, що я майже могла її жувати. «Якщо хтось із присутніх має щось проти укладення цього священного союзу», — голосно промовив ведучий. Він сказав це тим самим офіційним, поставленим тоном людини, яка механічно повторює ту саму фразу довгими десятиліттями.
«Нехай скаже це просто зараз, або замовкне вже навіки». Це було найзаїждженіше, найбанальніше кліше всіх існуючих у світі весіль. Звичайна, ні до чого не зобов’язувальна, нудна юридична формальність. Ніхто й ніколи в цю урочисту мить нічого не каже, це просто данина дуже старій, театральній традиції. Порожній, але красивий ритуал і коротка, напружена театральна пауза перед заповітним «так».
Але саме тут, у цій дзвінкій тиші, я виразно почула гучні, ритмічні кроки. Це голосно й нахабно цокали високі підбори по дзвінкій дерев’яній підлозі зали. Цок-цок-цок — цей різкий звук розносився по всьому притихлому приміщенню. Кожен наступний крок звучав дедалі голосніше й упевненіше за попередній. Катерина впевнено, з високо піднятою головою, зухвало піднялася просто на підвищену сцену.
Вона швидко пройшла бічним проходом і граційно піднялася сходами до вівтаря. Потім вона рішуче зупинилася просто поруч із приголомшеним ведучим. Чоловік застиг у німому шоці, зовсім не розуміючи, що зараз узагалі відбувається. Гості в залі розгублено й тривожно зашепотілися між собою. А тоді Катерина різким рухом вихопила мікрофон просто з його ослаблих рук.
«Пробач мені, Альоно», — голосно й чітко почала вона в мікрофон. Її дзвінкий голос злегка тремтів від явного хвилювання. Вона виглядала дуже нервовою, блідою, але водночас максимально рішучою. «Справді, пробач мені, але я просто не можу дозволити всьому цьому статися, не сказавши всім вам правду». Краєм ока я одразу ж побачила реакцію свого нареченого. Богдан миттєво зблід, ніби з нього разом викачали всю кров.
Він дивився на Катерину з диким, тваринним відчаєм, майже непомітно, але гарячково хитаючи головою. Його панічний погляд ясно й голосно кричав: «Тільки не роби цього, замовкни!» Але Катерина дивилася зовсім не на нього. Вона дивилася просто на мене, не відводячи свого зухвалого погляду. У величезній залі миттєво повисла важка, абсолютна, дзвінка тиша. Сотня присутніх, святково вбраних людей буквально затамувала подих в очікуванні розв’язки.
Я боковим зором побачила, як у натовпі гостей піднялося не менше дюжини мобільних телефонів. Дехто з них навіть не намагався якось приховувати свої дії й уже щосили, відкрито знімав те, що відбувалося. Моє неймовірно дороге, ретельно сплановане весілля щойно перетворилося на дешеве реаліті-шоу. І все це транслювалося наживо для купи незнайомих людей. «Я вчора дізналася, що я вагітна», — дзвінко й урочисто оголосила моя молодша сестра.
Вона зробила театральну, дуже драматичну паузу, все ще не зводячи з мене очей. Потім вона повільно перевела погляд на зблідлого, тремтячого Богдана. А тоді знову подивилася на шокованих, завмерлих гостей. «І батько цієї ненародженої дитини — твій наречений!» Увесь світ навколо мене ніби за клацанням зупинився. Я повільно й холодно подивилася на Богдана, який заціпенів від жаху. Він став білим, зовсім білим, як крейда на шкільній дошці…
