— Я хотіла допомогти!
— Ти вкрала у моєї дитини! — голос Кирила зірвався на крик. — У мого сина чи доньки! Ти вкрала гроші, які моя дружина збирала для нашої дитини!
— Але я ж поверну!
— Коли? Через рік? Через два? А на що Оля купуватиме візочок, ліжечко, одяг?
Людмила Федорівна плакала, схлипувала, але сумку не віддавала. Ольга дивилася на неї і не відчувала жодного жалю, тільки жалість. Свекруха не вважає себе винною. Для неї це все ще допомога.
— Ідіть, — сказала Ольга тихо. — З мого дому. Назавжди.
— Олю, рідна, я вам не чужа…
— Ідіть. І гроші залиште.
— Не віддам!
Ольга зробила крок уперед, вирвала сумку з рук свекрухи. Людмила Федорівна верескнула, спробувала схопити назад, але Ольга різко відсторонила її. Свекруха спіткнулася, ледь не впала.
— Ти мене вдарила! Кирилку, вона мене вдарила!
— Я вас не вдарила. Я просто взяла своє. — Ольга відкрила сумку, дістала коробку. Відкрила. Гроші на місці. — А тепер ідіть, поки я не викликала поліцію за крадіжку.
— Яку крадіжку? Я мати! Я сім’я!
— Ви — злодійка.
Людмила Федорівна завмерла. Обличчя зблідло, потім вкрилося червоними плямами. Вона дивилася на Ольгу з ненавистю, з люттю, але нічого не могла зробити. Розвернулася, пішла до виходу. Біля дверей обернулася, ткнула пальцем в Ольгу:
— Пошкодуєш! Пошкодуєш, що зі мною так. Я доб’юся, щоб Кирило з тобою розлучився, щоб онука ти мені віддала!
— Спробуйте.
Свекруха грюкнула дверима так, що затремтіли шибки у вікнах. Ольга залишилася стояти посеред коридору, стискаючи коробку. Тиша. Тільки важке дихання Кирила, що сидів на підлозі. Він повільно піднявся, підійшов до Ольги. Дивився на коробку в її руках, потім на її обличчя.
— Пробач, — видавив він. — Боже, пробач мені. Я ідіот.
Ольга мовчала. Кирило опустився на коліна перед нею, обхопив руками її ноги.
— Пробач. Я не знав. Я не думав. Мати сказала… я повірив. Я б… я думав…
— Ти думав, що я краду у нашої сім’ї. Або зраджую.
— Ні. Ну… не знаю. Я заплутався. Мати так говорила, так переконливо.
— Ти вибив двері… — Ольга подивилася на зламані двері спальні, що висіли на одній петлі. — Ти увірвався вночі до спальні своєї вагітної дружини і вимагав пояснень. Ти привів свою матір, щоб вона підтвердила твої підозри.
— Я знаю. Я… Це непробачно.
— Ти маєш рацію. Непробачно.
Кирило підняв голову. На очах сльози, справжні, не театральні.
— Що мені робити? Як виправити? Скажи, я зроблю все.
Ольга дивилася на нього, на його мокре обличчя, на відчай в очах і не відчувала нічого. Ні жалю, ні злості. Порожнеча.
— Не знаю, — сказала вона тихо. — Я не знаю, чи можна це виправити.
Вона обійшла його, пройшла в спальню, поклала коробку на ліжко поруч із сорочечками та знімком. Сіла, втомлена, провела рукою по обличчю. Кирило став у дверях, не наважуючись увійти.
— Можна я залишуся тут з тобою?
— Ні. Іди до матері або на диван, мені все одно.
— Олю, будь ласка…
— Іди, Кириле. Я втомилася. Мені потрібно побути одній.
Він постояв ще трохи, потім кивнув. Розвернувся, вийшов. Ольга почула, як він пройшов у вітальню, гепнувся на диван. Потім тиша. Вона лягла на ліжко не роздягаючись. Згорнулася клубочком, обхопила живіт. Сліз не було. Тільки важкість, холодна і тягуча, всередині грудей. Вона захистила свою дитину. Повернула гроші, вигнала свекруху. Але чомусь перемогою це не відчувалося. Скоріше поразкою, бо тепер усе змінилося. Між нею і Кирилом лягла прірва, і вона не знала, чи можна її подолати. Ольга заплющила очі, притиснула руку до живота міцніше.
«Я зробила все, що могла», — прошепотіла вона в темряву. — «Пробач».
Ранок прийшов сірий, тьмяний, з мокрим снігом за вікном. Ольга прокинулася від нудоти — звичної, ранкової, токсикозної. Встала, дошкандибала до ванної, вмилася холодною водою. Подивилася на себе в дзеркало: бліде обличчя, темні кола під очима, розпатлане волосся. Провела рукою по животу. Там, усередині, жив її малюк, нічого не знаючи про нічні скандали і розбиті двері.
Вийшла з ванної, пройшла коридором. У вітальні на дивані лежав Кирило. Не спав, дивився в стелю. Почувши її кроки, повернув голову.
— Доброго ранку, — сказав він хрипко.
Ольга не відповіла. Пройшла на кухню, поставила чайник. Дістала сухарики — єдине, що зараз могла їсти без нудоти. Сіла за стіл, жувала повільно, запиваючи теплою водою.
Кирило з’явився у дверях: розпатланий, у м’ятій футболці. Присів навпроти, склав руки на столі.
— Олю, можна поговоримо?
— Говори.
Він помовчав, підбираючи слова, потім глибоко зітхнув.
— Я все усвідомив. Те, що я зробив… це… немає слів. Я увірвався до тебе серед ночі, вибив двері, кричав на вагітну дружину, привів матір, яка нас обікрала, повірив їй, а не тобі. Це… це за межею.
Ольга мовчала, дивилася на чайник.
— Я не знаю, як це виправити, — продовжив Кирило. — Напевно, ніяк. Але я хочу спробувати. Хочу, щоб ти знала: я на твоєму боці. Тепер і завжди. Мати… мати переступила межу. Я з нею поговорю. Жорстко. Вона повинна зрозуміти, що так більше не можна.
— Ти вже сто разів з нею говорив. — Ольга підняла очі, подивилася на нього. — Щоразу обіцяв, що більше не буде. І щоразу вона продовжувала.
— Я знаю. Але тепер по-іншому. Тепер я бачу, що вона робить. Як маніпулює. Як використовує мене проти тебе.
— Бачиш? Чи хочеш побачити, бо соромно?
Коментування закрито.