— Про нас, про наші стосунки. Мені здається, щось пішло не так. Ти віддалилася, замкнулася, замок поміняла, ключі не дала, ніби я ворог якийсь.
— Я не вважаю вас ворогом.
— Тоді чому так? Я ж мати Кирила, я бажаю вам добра.
Ольга підняла очі, подивилася прямо в обличчя свекрусі.
— Якщо бажаєте добра, то навіщо заходили в квартиру і рилися в наших речах?
Людмила Федорівна моргнула, на секунду розгубилася. Потім розсміялася, але сміх вийшов дерев’яний, фальшивий.
— Що? Я не рилася. Я заходила полити квіти, Кирило просив. Може, випадково щось зачепила?
— У нас немає квітів.
Пауза. Свекруха відпила чай, поставила чашку. Обличчя стало жорсткішим.
— Гаразд, не хочеш говорити чесно? Не треба. Але я все одно знаю: ти щось приховуєш. Гроші зняла, на картці майже нічого не залишилося. Кирило переживає.
— Кирило переживає чи ви?
— Я за сина переживаю. Він мені вчора дзвонив, каже, ви з ним посварилися. Він метається, не знає, що робити. А все чому? Тому що ти секрети завела.
Ольга встала, взяла сумку.
— Мені час на роботу. Дякую за пиріжки.
— Олю, постій, я ще не закінчила!
— А я закінчила.
Ольга вийшла з кухні, одягла куртку. Людмила Федорівна вийшла слідом, обличчя перекошене від злості.
— Ти пошкодуєш! Я Кирилові все розповім. Розповім, що ти мене виганяєш, грубіяниш, гроші ховаєш. Він на мій бік стане, ось побачиш.
Ольга відчинила двері, обернулася.
— Розповідайте. Мені все одно.
Грюкнула дверима, спустилася сходами. Руки тремтіли, серце калатало. Сіла в машину, поклала голову на кермо. Дихала глибоко, заспокоювалася. Треба триматися, ще трохи, зовсім трішки.
На роботі день тягнувся болісно. Ольга перевіряла рахунки, зводила баланс, відповідала на дзвінки, але думки були далеко. Вона знала: ввечері буде скандал. Людмила Федорівна вже накрапала Кирилу, налаштувала проти дружини. Він прийде злий, вимагатиме пояснень.
В обід Ольгу знову нудило. Вона випила води, з’їла сухарик. Токсикоз посилювався, тепер нудило не тільки вранці, а й удень. Колега Марина помітила:
— Олю, ти бліда якась. Може, додому підеш?
— Ні, нормально, просто втомилася.
— Слухай, а ти не вагітна випадково?
Ольга завмерла, подивилася на Марину. Та усміхалася, але в погляді була цікавість.
— Чому ти питаєш?
— Ну, тебе нудить, бліда, дратівлива стала. Я коли з першим ходила, так само було.
— Ні, просто застудилася, напевно.
Марина знизала плечима, відвернулася. Але Ольга зрозуміла: треба бути обережнішою. Приховувати токсикоз складно, люди помічають. Ще тиждень-два, і всі в офісі здогадаються. А там і до Кирила дійде: хтось побачить, розповість. Або свекруха дізнається якимось чином. Ні, треба самій сказати, скоро. Але спочатку забрати премію, сховати гроші. Потім уже можна.
Увечері, коли Ольга повернулася додому, Кирило вже був там. Сидів на кухні, похмурий, з телефоном у руці. Побачив її, встав.
— Мати дзвонила. Розповіла, як ти її сьогодні виставила.
Ольга зняла куртку, пройшла на кухню, поставила сумку.
— Я її не виставляла, я просто не стала продовжувати розмову.
— Вона каже, ти нагрубила. Сказала, що тобі все одно на неї.
— Я так і сказала. І це правда.
Кирило зробив крок ближче, обличчя почервоніло.
— Як ти можеш так говорити? Це моя мати!
— І що? Це означає, вона може ритися в наших речах, контролювати, куди я витрачаю гроші, заходити без дозволу? А я повинна мовчати і терпіти?
— Вона не контролює, вона переживає! Вона лізе не у свою справу. Це наша сім’я!
— Вона частина сім’ї!
— Ні. — Ольга похитала головою. — Наша сім’я — це ти і я. Вона — твоя мати. Окремо.
Кирило замовк, дивився на неї важко. Потім тихо, з погрозою в голосі:
— Мати сказала, ти гроші ховаєш. Зняла з картки все, сховала десь. Це правда?
— Так, правда.
— Навіщо?
— Це мої гроші. Я маю право розпоряджатися ними як хочу.
— Ми сім’я! У нас спільний бюджет!
— У нас немає спільного бюджету. Ти сам відмовився його вести, пам’ятаєш? Сказав: «Навіщо складнощі?».
Кирило стиснув кулаки, відвернувся. Ольга бачила: він на межі. Ще трохи — і зірветься.
— Куди ти діла гроші? — запитав він, не обертаючись.
— На наші потреби.
— Які потреби?
— Наші. Сімейні.
Він розвернувся, зробив крок до неї, схопив за плечі.
— Скажи… Куди ти їх діла? Зараз же!
Ольга вирвалася, відступила.
— Прибери руки!
— Відповідай!
— Не твоє діло.
Він замахнувся. Ольга заплющила очі. Але удару не було. Кирило застиг з піднятою рукою. Потім повільно опустив її, відійшов. Сів на стілець, закрив обличчя долонями.
— Що з нами відбувається? — пробурмотів він глухо. — Чому ми так?
Ольга стояла біля стіни, притиснувши руки до живота. Серце калатало. Він ледь не вдарив її. Вперше за всі роки. Ледь не вдарив.
— Я піду до матері, — Кирило встав, взяв куртку. — Переночую у неї. Вранці поговоримо, коли обоє заспокоїмося.
Він пішов, грюкнувши дверима. Ольга залишилася одна. Повільно опустилася на стілець. Поклала голову на стіл. Тихо, щоб ніхто не почув, заплакала.
Наступні два дні Кирило не ночував удома. Дзвонив кілька разів, говорив коротко: «Як справи?» — «Все в порядку». Ольга відповідала так само сухо. Вони обоє вичікували, не знаючи, як далі. Людмила Федорівна не дзвонила. Але Ольга знала: свекруха працює. Капає Кирилу на мізки. Налаштовує проти дружини. Розповідає, яка Ольга погана, жадібна, безсердечна. І Кирило слухає, вірить. Тому що мати для нього — істина в останній інстанції.
У середу Ольга отримала премію. 15 тисяч готівкою. Перерахувала, сховала в сумку. Увечері вдома дістала коробку з антресолей, поклала гроші до решти. Тепер там лежало 65 тисяч. Ще місяць-два, і буде достатньо на все необхідне. Вона закрила коробку, засунула назад. Стояла на стільці, притримуючись за полицю, і раптом відчула: внизу живота тягне. Не сильно, але відчутно. Злізла, присіла на ліжко. Потягнуло знову, трохи сильніше. Ольга напружилася. Чи не перейми? Рано ще, всього вісім тижнів. Полежала, розслабилася. Через хвилину біль минув. Хибна тривога. Лікарка казала, таке буває. Матка росте, зв’язки розтягуються. Але все одно страшно.
Ольга взяла телефон, відкрила чат з Кирилом. Хотіла написати: «Приїжджай, мені страшно». Але не написала. Стерла повідомлення. Він зараз у матері, під її впливом. Приїде, почне знову про гроші. Не треба. Лягла спати одна в порожньому ліжку. Гладила живіт і шепотіла: «Тримайся, малюче. Ще трохи, і все налагодиться. Обіцяю».
Наступного ранку, в четвер, в офіс подзвонила Людмила Федорівна. Секретарка перевела дзвінок на Ольгу.
— Алло.
— Олю, це я. Не клади слухавку, прошу.
Ольга помовчала.
— Слухаю.
— Я хочу вибачитися. Я погарячкувала, наговорила зайвого. Давай зустрінемося, поговоримо спокійно. Без Кирила, просто ми з тобою.
— Навіщо?
— Щоб помиритися. Щоб налагодити стосунки. Я не хочу, щоб ми були ворогами.
Ольга подумала. З одного боку, зустрічатися не хотілося. З іншого — може, справді варто поговорити, пояснити раз і назавжди, що кордони порушувати не можна?
— Добре. Де?
Коментування закрито.