— Олю, люба, це я. Слухай, давай зустрінемося. Я хочу вибачитися як слід. По-людськи.
— Не треба.
— Ну як не треба? Я ж винна, розумію. Хочу загладити провину. Давай я тобі грошей дам на дитинку, скільки треба.
— У вас немає грошей. Ви живете на пенсію у 18 тисяч.
— Ну, позичити можу. Або Кирилко дасть.
— Людмило Федорівно, — Ольга говорила спокійно, без емоцій. — Ви вкрали у мене гроші. Ви обікрали власного онука. Мені з вами нема про що розмовляти.
— Але я ж повернула!
— Тому що не було вибору. Якби був, не повернули б.
— Олю, та ну що ти така жорстока? Я ж не зі зла.
— До побачення.
Ольга поклала слухавку. Заблокувала номер. Людмила Федорівна більше не дзвонила цього дня.
Минуло два дні. Кирило ходив на роботу. Повертався ввечері. Допомагав по дому. Готував вечерю. Не ліз з розмовами. Ольга спостерігала за ним обережно, вивчаюче. Він старався. Це було видно. Старався бути уважним, турботливим. Питав, як вона себе почуває. Чи не треба чогось. Не згадував матір жодного разу.
На третій день увечері він сів поруч з нею на дивані. Простягнув телефон.
— Подивися.
На екрані був відкритий додаток банку. Новий рахунок, оформлений на ім’я Ольги. На рахунку лежало 50 тисяч.
— Це що?
— Я відкрив накопичувальний рахунок на твоє ім’я. Поклав туди свої гроші. Ті, що відкладав на машину. Нехай будуть на дитину. Доступ тільки у тебе. Я навіть дивитися не можу, скільки там. Це твої гроші. Наші з тобою, на малюка.
Ольга дивилася на екран, не вірячи. 50 тисяч. Він віддав свої накопичення. Ті, що збирав два роки на нову машину.
— Кириле…
— Не треба дякувати. Це найменше, що я можу зробити. — Він прибрав телефон, подивився на неї. — Я зрозумів одну річ. Машина почекає. А дитина ні. Вона народиться через пів року, і їй потрібне нормальне ліжечко, візочок, одяг. Це важливіше.
Ольга відчула, як усередині щось тепле ворухнулося. Не прощення — ще рано. Але надія. Маленька, обережна.
— Дякую, — сказала вона тихо.
Кирило усміхнувся. Вперше за ці дні. Несміливо, винувато, але щиро.
Наступного дня, в суботу, вони разом поїхали в дитячий магазин. Ходили рядами, вибирали візочок. Кирило вивчав характеристики, перевіряв колеса, механізми. Ольга дивилася на кольори, тканини. Вибрали сірий, універсальний, три в одному: люлька, прогулянковий блок, автокрісло. 32 тисячі. Дорого, але якісне. Потім ліжечко — біле, з регульованим дном. 20 тисяч. Матрац, постільна білизна, бортики. Ще 10. Від пустушок до сорочечок, повзунки, шапочки, шкарпетки. 5 тисяч. Підгузки, велику упаковку. 3 тисячі.
На касі пробили чек: 70 тисяч рівно. Кирило розплатився своєю карткою, не моргнувши оком.
Вони завантажили коробки в машину, поїхали додому. Вдома Кирило зібрав ліжечко. Довго, з інструкцією, лаючись на китайських виробників. Але зібрав. Поставив у кутку спальні, біля вікна. Ольга застелила постільну білизну. Повісила бортики з вишитими ведмедиками. Відійшла, подивилася. Ліжечко. Справжнє. Для їхньої дитини.
— Гарно, — сказав Кирило, витираючи спітніле чоло.
— Справді?
— Так, гарно.
Вони стояли поруч, дивилися на ліжечко. І в цей момент Ольга відчула: можливо, вийде. Можливо, вони впораються. Разом.
Увечері того ж дня у двері подзвонили. Ольга відчинила. На порозі стояла Людмила Федорівна. З величезним пакетом. З вимученою усмішкою на обличчі.
— Олю, можна увійти? Я подарунки принесла. Для онучка.
— Ні, не можна.
— Ну хоч на поріг! Не жени ж.
Кирило з’явився в коридорі. Побачив матір. Обличчя стало жорстким.
— Мамо, ти навіщо прийшла?
— Як навіщо? Онук же буде. Я бабуся. Повинна допомагати.
— Мамо, ми домовлялися. Ти приходиш тільки за запрошенням.
— Але я ж з подарунками!
— Неважливо. Без запрошення не входиш.
Людмила Федорівна подивилася на сина, потім на Ольгу. В очах промайнула образа, злість. Але швидко змінилася на жалість до себе.
— Значить, так. Так, я тепер чужа. Через неї. — Вона ткнула пальцем в Ольгу.
— Не через неї. Через тебе. Через те, що ти вкрала гроші у власного онука.
— Я хотіла зберегти!
— Ти хотіла контролювати. Ось різниця.
Людмила Федорівна постояла, підібгавши губи. Потім сунула пакет Кирилу.
— На, передай. Там речі для малюка. Я сама в’язала.
Кирило взяв пакет, заглянув усередину. Маленькі вовняні шкарпетки, шапочка, кофтинка. Зв’язані невміло, але старанно.
— Дякую, мамо. Передам.
— І все? Навіть чай не запропонуєте?
Коментування закрито.