— Та що з тобою?
Вона залишила спроби протягти сумку повз нього, ступила ближче й обійняла чоловіка за шию.
— Вітю, я так скучила. Коханий мій.
Лише тоді він ніби прийшов до тями й неохоче пропустив її всередину. Марина роззулася, зняла куртку й майже одразу пішла на кухню. У неї завжди було якесь внутрішнє чуття на кухню: хоч у незнайомий дім заведи, все одно знайде.
Але те, що вона побачила, швидко стерло усмішку з її обличчя.
У мийці височів брудний посуд. На столі стояла порожня пляшка з-під вина. Поруч валялися підсохлі шматки сиру, згорнута ковбаса, коробки від піци з жирними плямами на кришках. На тарілці сиротливо засохли рештки їжі. Кухня виглядала так, ніби тут давно ніхто не думав ні про лад, ні про нормальну їжу.
Марина докірливо подивилася на чоловіка, який застряг у дверях, і тут-таки взялася до справи: розкрила пакети, зібрала сміття, увімкнула воду, почала мити тарілки й водночас говорити, говорити, говорити.
— Ти вмивався, так? Іди, не стій. Я зараз сніданок швидко зроблю. Давай, збирайся, а то ще запізнишся через мене. Підеш на роботу, а я тут усе приведу до ладу.
Вона вже почала викладати привезену їжу, коли з глибини квартири долинув сонний жіночий голос:
— Любий, Вітенько, ти де?
Віктор ніби зіщулився. Плечі піднялися, голова втягнулася, обличчя стало сірим.
Голос знову проспівав:
— Сонечко, чим це так смачно пахне? Ти мені каву зробив?
Марина завмерла з контейнером у руках.
— Каву? — тихо перепитала вона, повільно обертаючись до чоловіка.
— Марин, я зараз усе поясню. Ти тільки спокійно…
— Я спокійно, — сказала вона так тихо, що Вікторові стало ще страшніше. — Дуже спокійно. Просто хочу подивитися, хто це в нас тут прокинувся і кави просить.
— Марино, зачекай!
Але вона вже йшла до спальні.
Двері розчахнулися різко. На ліжку сиділа молода дівчина, натягнувши на себе ковдру до підборіддя. Волосся розпатлане, очі округлилися від несподіванки.
— Ви хто така? — обурено запитала вона. — І чому вриваєтеся сюди?
