Хибна тривога. Виразка виявиться чимось іншим, безневинним. Хоча лікар дивився впевнено, лімфовузли збільшені.
Це поганий знак. Минула година, потім друга. Я купив каву в автоматі на першому поверсі, обпікся, вихлюпнув половину.
Повернувся нагору. Неголений чоловік зник, замість нього сиділа жінка з дитиною. Хлопчик років п’яти хникав, вона заспокоювала.
Я відійшов у другий кінець коридору, дивився у вікно. Дощ посилився, по склу стікали краплі. Внизу люди бігли, ховаючись під парасольками, газетами.
Звичайне життя тривало. Нарешті двері кабінету відчинилися, медсестра назвала моє прізвище. Я зайшов, сів навпроти Ігоря Володимировича.
Він дивився на монітор, обличчя серйозне. Повернувся до мене, зняв окуляри, протер. Лікар повідомив, що експрес-тест позитивний.
Реакція Вассермана показала наявність антитіл до блідої трепонеми. Попередній діагноз — первинний сифіліс. Світ захитався. Я вчепився в підлокітники крісла, дивився на нього, не кліпаючи. Він продовжував говорити.
«Захворювання виліковне, виявлено ранню стадію, терапія ефективна. Необхідно почати лікування негайно. Курс антибіотиків — три ін’єкції з інтервалом у тиждень».
«Контрольні аналізи через місяць — три-шість». Я перебив його, голос хрипкий. Спитав, звідки.
Він зітхнув, повторив про статевий шлях передачі. «Якщо ви впевнені у своїй вірності, то варто обговорити ситуацію з партнеркою. Вона теж має пройти обстеження й лікування, інакше можливе повторне зараження».
Я кивнув механічно. Він виписав рецепти, пояснив схему прийому. «Призначив першу ін’єкцію на сьогодні, можна зробити тут, у процедурному кабінеті».
Я погодився. Укол зробили в сідницю. Болісно.
Медсестра заклеїла місце ватою, веліла не мочити добу. Я одягнувся, взяв папери, вийшов. У коридорі дістав телефон, подивився на час.
Пів на першу. Треба на роботу, але як? Сісти за стіл, усміхатися колегам, обговорювати продажі?
Неможливо. Написав начальникові, що зустріч затягнулася, клієнт вимагає додаткових розрахунків, працюватиму віддалено решту дня. Він відповів невдоволено, але дозволив.
Сів у машину, завів, але нікуди не поїхав. Сидів, дивився на дощ по лобовому склу. Руки лягли на кермо, голова опустилася.
Сифіліс. Венеричне захворювання. У мене.
Як пояснити дружині? Що сказати? «Привіт, люба, я заразився сифілісом, а ти часом мені не зраджувала?»
Абсурд. Але факт є факт. Лікар не помилився, аналізи не брешуть.
Телефон задзвонив, це була Катерина. Я дивився на екран, не піднімаючи слухавки. Чотири гудки, скинулося.
За хвилину повідомлення. «Усе гаразд? Не відповідаєш».
Написав коротко. «На зустрічі, передзвоню пізніше». Вона відповіла сердечком.
Я кинув телефон на сусіднє сидіння, завів машину, поїхав. До будинку доїхав на автопілоті, припаркувався у дворі. Піднявся в квартиру.
Порожньо. Катерина на роботі. Скинув взуття, куртку, пройшов у спальню.
Ліг на ліжко поверх ковдри, втупився в стелю. Тиша тиснула. Встав, пройшовся кімнатами.
Вітальня, кухня. Спальня. Усе на місці.
Звичне. Рідне. Наші фотографії на стінах.
Весілля. Відпустка на морі. День народження.
Усміхнені обличчя. Обійми. Брехня.
Зупинився біля книжкової шафи. Катерина любила читати. Нижні полиці забиті її романами, детективами.
Моя полиця вище. Бізнес, література, пара фантастичних книжок. Витягнув навмання її книжку.
Якась мелодрама про любовний трикутник. Погортав. Кинув назад.
Смішно, правда? Життя копіює мистецтво. Пішов на кухню, відкрив холодильник.
Не голодний, але треба щось з’їсти. Дістав йогурт. З’їв, стоячи біля вікна.
У дворі діти ганяли м’яча під дощем. Верещали, сміялися. Безтурботність дитинства.
Я допив йогурт, викинув стаканчик. Подивився на годинник. Третя дня.
Катерина повернеться о сьомій. Чотири години в запасі. Рішення прийшло несподівано й чітко.
Не питатиму її прямо. Не зараз. Спершу треба перевірити.
Дізнатися напевно. Якщо вона зраджувала, то мають бути сліди. Листування, дзвінки, щось.
Я не параноїк, але факти потрібні. Звинувачувати невинну, зруйнувати шлюб назавжди. Звинувачувати винну без доказів, отримати брехню й заперечення.
Пройшов у спальню, відкрив шафу з її боку. Одяг акуратно розвішаний, полиці з білизною. Перебрав білизну.
Звичайна, нічого нового на вигляд. Чи я просто раніше не помічав? Чорна, мереживна, червона, бежева.
Вона це вдягала? Не пам’ятаю востаннє, якщо чесно. Зачинив шафу, озирнувся.
Косметичка на комоді, відкрив. Туш, помада, тіні. Парфуми, її улюблені, користується вже роки три.
Сів на ліжко, потер обличчя. Думаю, логічно. Телефон — головне джерело.
Але пароль на ньому — відбиток пальця. Хоча пароль я знаю, вона мені казала рік тому. Дата нашого весілля — дванадцяте липня сімнадцятого року.
Отже, один два нуль сім один сім. Простий пароль, вона не морочилася. Її відбиток я теж можу отримати, якщо вона спить.
Притиснути її палець до сканера. Ризиковано, може прокинутися. Встав, пройшов у вітальню.
Наш спільний ноутбук стоїть на столі, користуємося обидва. У неї є свій профіль, але пароль теж простий. Її дівоче прізвище плюс рік народження.
Відкрив ноутбук, увійшов у її профіль. Браузер, історія відвідувань. Переглянув.
Соціальні мережі, інтернет-магазини одягу, рецепти, форуми здоров’я. Нічого підозрілого. Пошта.
Відкрив, пробіг очима. Розсилки від магазинів, сповіщення від банку, листування з подругами про зустрічі, обговорення серіалів. Звичайне життя.
Закрив ноутбук. Телефон лишається головною ціллю. Вона його всюди тягає з собою, навіть у душ бере, музику слухає.
Уночі кладе на тумбочку поруч, на зарядку. Ось тоді й перевірю. Сьогодні вночі, коли засне.
Решту дня провів у тривожному очікуванні. Намагався працювати віддалено, відкрив таблиці, але цифри не складалися. Начальник надіслав пару повідомлень із запитаннями, я відповідав односкладово.
Подзвонив клієнт, обговорювали умови контракту. Я слухав, записував, погоджувався, але в голові крутилося одне — сьогодні вночі дізнаюся правду. Катерина повернулася рівно о сьомій.
Я сидів на дивані, дивився новини по телевізору. Вона зайшла, скинула туфлі, втомлено усміхнулася. Спитала, як минув день.
Я відповів — нормально, зустріч затягнулася, але домовилися. Вона кивнула, пройшла у ванну, вмилася. Повернулася, сіла поруч, зітхнула….
