Тепер, перебуваючи у своєму вельми поважному віці дев’яноста трьох років, я мирно сиджу в затишному кріслі біля палаючого каміна й пишу ці відверті рядки абсолютно щасливою, реалізованою людиною. Мій дорогоцінний, коханий Іван дуже тихо й зовсім безболісно пішов із життя близько п’яти років тому, залишивши мені величезний, бездонний океан теплих, цілющих серце світлих спогадів.
Я з гордо піднятою головою пройшла крізь справжнє, палаюче пекло, у чесному бою перемогла безжального монстра й збудувала свій власний, неприступний рай на жалюгідних уламках його брехливої, зруйнованої ним імперії.
Щоранку я з неприхованим задоволенням виходжу на простору терасу свого нового, світлого дому, який мій талановитий чоловік устиг спроєктувати спеціально для нас двох.
Я дивлюся на місто, що прокидається, гамірне місто й щиро радію тому, що моя страшна таємниця більше не роз’їдає мою совість отруйною, руйнівною кислотою. Моє довге життя стало яскравим, незаперечним доказом того, що навіть із найглибшої, найтемнішої ями можна вибратися, якщо у твоєму серці живе справжня, всепереможна надія.
Мої вкриті глибокими зморшками, але все ще впевнені руки дбайливо й обережно складають списані аркуші, точно знаючи, що справжня, неприкрашена історія мого складного життя тепер назавжди закарбована на папері.
Я ні на одну коротку секунду не соромлюся своєї довгої двадцятирічної зради, адже вона була тим самим єдиним рятівним світлом, яке просто не дало мені остаточно загинути в непроглядному, задушливому мороці. Вища, божественна справедливість справді має своєрідне, вельми іронічне почуття гумору, але зрештою вона завжди щедро й беззастережно винагороджує тих, хто сміливо й відчайдушно бореться за своє справжнє кохання.
