Усі його зізнання, дотики, обіцянки раптом перетворилися на брудну гру. Вона дивилася на нього й не могла зрозуміти, як людина, яку вона збиралася назвати чоловіком, могла так довго брехати їй в очі.
Один зі слідчих поклав на стіл фотографії загиблої жінки зі старої справи.
— Ми давно намагалися вийти на нього, — сказав він Григорію. — Тепер у нас є те, чого раніше бракувало.
Даміра вивели в наручниках. Двері зачинилися. Дім, ще недавно наповнений сміхом, поринув у важку тишу.
Міла повільно підійшла до батька. У її очах були сльози, жах, провина й вдячність.
— Тату… ти врятував мене.
Григорій міцно обійняв доньку. Він пригорнув її до себе так, як колись пригортав маленькою, коли вона боялася темряви.
І тільки тоді, вперше за ці дні, дозволив собі заплющити очі.
Не тому, що все стало добре.
А тому, що найстрашніше не встигло статися.
