Але цього разу не як владний шторм, що вривається в простір. Він увійшов як людина, яка знає: на неї чекають. Уже зібраний, у темному одязі, із зачесаним назад волоссям. Але в погляді було щось м’якше за звичне.
— Доброго ранку, — сказав він.
— Доброго, — відповіла вона.
І почула у власному голосі те, чого раніше там не було.
Тепло.
Самір поставив на стіл тацю: кава, свіжа випічка, фрукти.
— Сніданок.
— Дякую.
Мовчання між ними не тиснуло. Воно було спокійним, майже домашнім, крихким — як щось нове, чого ще не можна торкатися грубо.
Але ця тиша протрималася недовго.
У двері різко постукали.
Не ввічливо. Не м’яко. Вимогливо.
Самір змінився миттєво.
Його погляд потемнів, тіло трохи подалося вперед. Як у звіра, який за одну секунду здатен перейти зі спокою в атаку.
— Сиди тут, — тихо сказав він.
— Хто там?
— Не відчиняй.
Він не відповів на запитання. Підійшов до столу, натиснув щось на телефоні, потім попрямував до дверей.
Відчинив їх лише наполовину — достатньо, щоб бачити того, хто прийшов, але не дати ввійти.
На порозі стояв чоловік. Не вуличний хуліган, не випадкова людина. Радше той, хто звик, що його слухають. Строгий костюм, холодний погляд, тонка насмішка на губах.
— Саміре, — промовив він тихо. — Нарешті знайшов.
Ліна не розуміла всіх відтінків їхнього короткого обміну, але тон вловила відразу. Це був не візит. Це була погроза, запакована в спокій.
— Тобі тут не можна бути, — сказав Самір. — Іди.
— Я прийшов не до тебе.
Чоловік ступив ближче.
Самір перекрив отвір тілом.
— У тебе три секунди, щоб піти, — промовив він. — Потім я забуду, що ми розмовляємо.
Незнайомець не злякався. Навпаки, усміхнувся ширше.
— Ти став м’якшим, брате, — сказав він. — Це небезпечно. Не для тебе. Для неї.
Ліна похолола.
Для неї.
Отже, він знав, що вона всередині. Знав, хто вона. Або принаймні знав, що вона стала слабким місцем. Живим, уразливим, новим.
Самір ступив уперед, закриваючи огляд ще сильніше. Його голос став таким низьким, що навіть повітря в номері ніби охололо.
— Ще одне слово про неї — і між нами більше не залишиться меж.
Цього разу чоловік замовк. Усмішка поступово зникла.
Секунда.
Друга.
Третя.
Він відступив.
— Ми ще поговоримо. Скоро.
І пішов коридором.
Самір зачинив двері. Повільно. Контролюючи дихання. Але в його очах уже бушувало небо перед бурею.
Ліна підвелася.
— Хто він?
— Той, кому не можна підходити до тебе.
— Він небезпечний?
— Так.
— І він уже знає про мене?
— Так.
Вона зробила крок ближче.
— Тоді поясни.
Самір обернувся.
І вперше за весь час він не виглядав непохитним. Він виглядав людиною, перед якою стоїть вибір, і цей вибір дається йому важче, ніж будь-яка бійка.
— Ти можеш піти, — сказав він. — Я відвезу тебе на вокзал. Особисто простежу, щоб ніхто не зачепив. Ти будеш у безпеці. Це простий шлях.
Ліна мовчала, чекаючи продовження.
— Або можеш залишитися поруч зі мною, — додав він. — Але тоді я не зможу обіцяти, що буде просто. Я зможу захищати тебе. Але не зможу сховати тебе від усього світу. Розумієш?
Вона дивилася на нього довго.
Відповідь уже звучала в грудях.
— Я не тікаю, — сказала Ліна. — Я залишаюся.
Самір заплющив очі на коротку мить, ніби прийняв удар. Або нарешті дозволив собі рішення, якого уникав.
— Тоді з цієї хвилини, — промовив він повільно, — я відповідаю за тебе до кінця. Без шляху назад.
— А я відповідаю за свій вибір.
Він глибоко вдихнув…
