— Вона сказала: «Ніно, якщо прийде хтось у біді, відімкни дім. У мене ключ запасний, ти знаєш, де лежить. Нехай живуть, скільки треба». Я спитала: «А Альоша?» Вона сказала: «Альоша приїде. Може, не скоро, але приїде. І коли побачить, зрозуміє. Він добрий, просто забув про це».
Олексій дивився в стіл.
— Вона так і сказала, що я добрий. Дослівно.
Він узяв чашку. Зробив ковток. Чай був гарячий, трохи гірчив. Саме так, як він любив колись, у дитинстві. Зараз пив тільки каву.
— Катя прийшла в лютому, — вела далі Ніна Василівна. — Прийшла пішки від автобусної зупинки, три кілометри по снігу, з дівчинкою на руках. Варя тоді застудилася, сама йти не могла. Катя несла її й рюкзак. Прийшла до мене, попросилася переночувати одну ніч. Я подивилася на неї й дала ключ від Людмилиного дому.
— Чому не залишили в себе?
— У мене зять приїхав того тижня з сім’єю. Тісно було. І потім, їй потрібен був не нічліг. Їй потрібен був дім. Свій простір. Місце, де вона могла б видихнути й відчути себе в безпеці.
Ніна Василівна подивилася на нього уважно.
— Ти бачив її?
— Бачив.
— Яка вона тобі?
Олексій помовчав секунду.
— Тримається.
Це було точне слово. Він не міг сказати про неї нічого іншого з першої зустрічі. Вона трималася. Прямо. Без істерики. Без запобігливості.
— Отож, — Ніна Василівна кивнула. — Вона мені все розповіла. Не одразу. Поступово. Чоловік її не бив. Він робив гірше. Казав їй щодня, що вона ніщо. Тихо. Культурно. З усмішкою. Я таких людей бачила. Вони найнебезпечніші, бо слідів не лишають. Тільки всередині все випалюють.
Олексій не відповів. Але щось у його обличчі змінилося. Ледь зійшлися брови.
— Розлучення вона оформлює через суд, — додала сусідка. — Чоловік пручається. Адвоката в неї немає. Грошей на адвоката немає. Але вона дає собі раду. Працює віддалено. Дизайн якийсь. Я не дуже тямлю. Але вона ставиться до цього серйозно.
— Довго вона планує тут залишатися?
Ніна Василівна подивилася на нього з легким подивом.
— Вона не планує тут залишатися. Вона шукала перепочинок. Відновлювалася.
Старенька взяла вазочку з варенням. Поставила її ближче до нього.
— Спробуй. Агрусове. Сам знаєш. Ти його любив. — І додала, не роблячи паузи: — Вона хороша мати, Альошо. Варя — світла дитина. Це не випадково.
Він узяв ложку й машинально зачерпнув варення. Поклав на краєчок блюдця. Дивився на нього.
— Ніно Василівно, скажіть мені чесно. — Він підвів погляд. — Ви знали, що я приїду саме зараз, у вересні?
Старенька ледь усміхнулася. Самими кутиками губ.
— Я зателефонувала нотаріусу три тижні тому. Спитала, чи немає новин від вас. Нотаріус сказав, що ви запросили документи на дім. — Вона знизала плечима. — Нескладно було здогадатися.
— Отже, Катя знала, що я можу приїхати.
— Знала. Я їй сказала. Вона каже: нічого, зустріну, поясню. Вона не з тих, хто ховається.
Олексій підвівся. Пройшовся кухнею. Два кроки в один бік, два в інший. Маленька кухня. Зупинився біля вікна. У темряві було видно силует материного дому. Вікно головної кімнати світилося теплим жовтим світлом.
— Можна я переночую у вас? — спитав він. — Не хочу їх тривожити сьогодні.
— Кімната Льоні вільна, — сказала Ніна Василівна. Льоня — її син, давно жив у Житомирі. — Постелю зараз.
— Дякую. — Він помовчав. — Ніно Василівно… Вона написала щось? Мати. Залишила якісь листи, записки?
Сусідка подивилася на нього уважно.
— Не знаю, Альошо. Я в дім не заходила після того, як віддала ключ Каті. Це не мій дім. — Вона встала, почала прибирати чашки. — Але Людмила писала багато. Все життя писала, в зошитах, на листочках. Вона була вчителькою, ти пам’ятаєш. Слово для неї було важливе.
Він кивнув.
— Іди вмийся з дороги, — сказала Ніна Василівна. — Кімната в кінці коридору. Рушник на стільці. Вечеря за пів години.
Він пішов. У дверях коридору зупинився.
— Ніно Василівно. Ви сказали, мати вірила, що я зрозумію, коли побачу. Так. А ви? Ви вірили?
Вона подумала секунду. Потім відповіла просто, без зайвого:
