— Мамо! Дядьку Льошо! Тут яблука вже червоні! Дивіться!
Катя поставила горнятко й підвелася. Олексій відклав викрутку. Вони пішли через двір разом, до яблуні, де Варя стояла навшпиньки й тяглася до гілки з почервонілим яблуком, не дістаючи зовсім трохи. Олексій підійшов, нагнув гілку. Варя зірвала яблуко, надкусила негайно, не витерши, й оголосила з набитим ротом:
— Смачно!
— Не розмовляй із їжею в роті, — сказала Катя.
— Добре. — Варя дожувала. — Смачно, — повторила вона вже без їжі в роті. — Це дерево бабусине, так?
— Так, — сказав Олексій.
Варя подивилася на яблуню серйозно.
— Значить, вона нас пригощає, — підсумувала дівчинка. — Це добре.
Він не відповів. Просто дивився на яблуню, стару, кострубату, з темною корою й важкими гілками. Мати посадила її давно, коли він ще не народився. Вона пам’ятала все: і його дитинство, і її старість, і рік порожнечі, і це літо. Катя стояла поруч, плечем до плеча, і дивилася туди ж.
Потім він повернувся до хвіртки й долагодив завісу. Мовчки, не поспішаючи, як роблять щось, що давно треба було зробити. І вперше за дуже довгий час йому не було самотньо.
