Бездомну жінку, яка вкрала в мене сім’ю, щоб забезпечити собі теплу старість за мій рахунок.
Вона стояла зараз посеред зали, кутаючись у хутряну накидку, і кричала на прислугу, вимагаючи перевірити опалення. Вона тремтіла. Але не тільки від холоду, який я нагнала в будинок. Вона тремтіла від страху, що її картковий будиночок розсиплеться. Вона не знала, що фундамент уже підірвано.
На екрані я побачила, як Трохим підійшов до неї, обіймаючи за плечі, заспокоюючи. Він виглядав розгубленим. Він думав, що це просто технічний збій. Він все ще вірив, що живе у своєму будинку зі своєю багатою тещею, яка скоро подарує онукові квартиру на Липках.
Бідний, наївний хлопчик. Він навіть не підозрював, що годує людину, яка потягне його на дно. Я відчула, як усередині мене щось загартувалося. Якщо до цього моменту в мене і були сумніви — може, я занадто жорстока? може, варто було просто поговорити? — то тепер вони випарувалися. Розмовляти з паразитами марно.
Їх потрібно виводити. Я перевела погляд на годинник. Час спливав. Автобус фонду «Другий шанс» вже напевно виїхав з гаража. — Ти хотіла жити красиво, Лукеріє? — прошепотіла я екрану. — Ти хотіла приховати свою бідність? Що ж…
Сьогодні ввечері твоя таємниця стане надбанням громадськості. Іронія в тому, що ти сама запросила глядачів на свою страту. Я закрила кришку ноутбука. Пора було збиратися. Я не могла пропустити фінал цієї п’єси. Я повинна була бачити їхні обличчя, коли маски будуть зірвані.
Я пішла в гардеробну. Мені потрібно було щось суворе, чорне. Траур за їхніми ілюзіями. Я зупинила машину в тіні високої туї, метрів за п’ятдесят від воріт. Мотор стих, і я опустила скло, впускаючи морозне повітря.
Звідси мій скляний куб було видно як на долоні. І видовище це було, треба визнати, сюрреалістичним. Через мої налаштування освітлення будинок сяяв мертвотно-блідим, хірургічним світлом, розрізаючи затишні сутінки селища.
Крізь панорамні вікна я бачила гостей. Вони нагадували замерзлих манекенів у вітрині дорогого бутика. Жінки у вечірніх сукнях куталися в шалі та піджаки своїх супутників. Чоловіки переминалися з ноги на ногу, вдаючи, що плюс п’ятнадцять у приміщенні — це останній писк європейської моди на свіжість.
Лукерія металася між ними, як поранений птах. На ній була важка оксамитова сукня кольору перестиглої вишні й хутряне манто, яке вона не знімала. Я бачила, як вона насильно впихає келихи з шампанським у руки тремтячим гостям, голосно сміється, закидаючи голову, і щось активно розповідає, намагаючись відвернути їх від того факту, що з рота у них йде пара.
Це був театр абсурду. Бенкет під час льодовикового періоду. Раптом музику, яка ледь доносилася до вулиці, перекрив надсадний рев двигуна. Це був не м’який гуркіт «Мерседеса» або «Бентлі», до якого звикли жителі цього селища.
Це був кашель старого, втомленого дизеля. До воріт, скрипучи гальмами, під’їхав автобус. Це був старий жовтий «Богдан», з іржавими патьоками по бортах. На його боці фарбою через трафарет був нанесений логотип: дві руки, що розривають ланцюги, і напис великими літерами — ФОНД «ДРУГИЙ ШАНС».
Автобус зупинився прямо поперек в’їзду, заблокувавши полірований позашляховик якогось чиновника. Двері з шипінням розчинилися. Музика в будинку стихла. Гості, радіючи приводу покинути «холодильник», потягнулися до вікон і на веранду.
Першим з автобуса вийшов Гнат. Він був у своїй незмінній шкіряній куртці з текою під пахвою. Спокійний, як скеля. За ним, гуркочучи черевиками по асфальту, почали висаджуватися його підопічні. Дванадцять чоловік. Це були не ті люди, яких звикли бачити на фуршетах у цьому районі.
Міцні чоловіки з обличчями, на яких життя залишило глибокі шрами. Голені, в робочих комбінезонах, забруднених вапном і фарбою. На передпліччях багатьох з них синіли татуювання: персні, куполи, готичні шрифти. Вони вивантажувалися діловито, без метушні.
Один виніс алюмінієву драбину. Двоє інших тягли важкі ящики з інструментами. Четвертий, величезний здоровань з перебитим носом, легко закинув на плече кувалду. Вони не дивилися на ошелешених гостей у смокінгах. Вони дивилися на будинок. Як на об’єкт. Як на роботу.
Хвіртка розчинилася, і назустріч їм вибіг Трохим. Він був без піджака, в одній сорочці, і від холоду або від жаху його трясло. — Гей! Ви хто?
Коментування закрито.