Я дістала другий документ, який підготувала вночі. Дарча. Від мене — фонду «Другий шанс». Цільове призначення: створення реабілітаційного центру та гуртожитку для осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі та опинилися у важкій життєвій ситуації.
Гнат взяв листок. Його руки, що звикли тримати кувалду, злегка здригнулися. — Поліно… Це ж особняк. Елітне селище. Сусіди нас зжеруть.
— Сусіди нічого не зможуть зробити. Земля у власності. Призначення ділянки дозволяє розміщувати соціальні об’єкти. Я перевірила містобудівний план. Я дозволила собі ледь помітну, жорстку посмішку.
— До того ж твоїм підопічним потрібне житло. А моєму синові та його тещі потрібен урок. Жорстокий, але необхідний.
— Це ядерна кнопка, — тихо сказав Гнат. — Якщо ми це підпишемо, назад дороги не буде. Ти знищуєш їхній світ. Я згадала повідомлення Трохима.
Згадала, як Лукерія, ця жінка з фальшивою посмішкою і порожніми очима, поступово витісняла мене з будинку, який я побудувала. Як вона міняла штори, які я вибирала, як переставляла меблі, порушуючи композицію, як забороняла онукові брати мої книги. Вони хотіли, щоб я стала невидимкою. Тінню, яка просто переказує гроші.
— Вони хотіли, щоб я зникла, — сказала я, і мій голос прозвучав твердо, як удар молотка. — Тепер я зникну. Але разом з дахом над їхніми головами. Де ручка?
Юрист мовчки простягнув мені важку перову ручку. Я не вагалася ні секунди. Розчерк. Ще один. Дата. Печатка. Звук, з яким печатка опустилася на папір, був схожий на постріл з глушником.
Глухий, остаточний. — Угоду зареєстровано, — сказав юрист, швидко друкуючи щось на ноутбуці. — Завдяки електронному підпису перехід права відбудеться протягом кількох годин. До вечора фонд стане законним власником.
Я встала. Всередині мене була дивна порожнеча. Ні зловтіхи, ні тріумфу. Тільки почуття виконаної роботи. Ніби я знесла аварійну будівлю, яка загрожувала обвалитися на перехожих.
— Дякую, Гнате. Чекай гостей. Скоро вони зрозуміють, що замки змінилися. Я вийшла з задушливого офісу на вулицю. Осіннє повітря було холодним і прозорим. Я глибоко вдихнула, намагаючись заповнити порожнечу в грудях киснем.
Я вже підходила до машини, коли рука звично потягнулася до сумочки за телефоном. Навіщо? Напевно, мазохістське бажання перевірити, чи не написав син: «Пробач, я був не правий». Повідомлень не було. Але було сповіщення з соціальної мережі.
Алгоритми послужливо підсунули мені історію користувача Lukerya_Luxury_Life. Я натиснула на кружечок з її фотографією. Відео завантажилося миттєво. На екрані був мій сад. Той самий сад, де я висаджувала рідкісні сорти гортензій, підбираючи їх за відтінками, щоб цвітіння перетікало з одного кольору в інший, як на акварелі.
Камера тряслася, Лукерія знімала себе на ходу. На ній було кричуще, позбавлене смаку пальто кольору фуксії. «Ну ось, дівчатка, нарешті руки дійшли, — мовила вона верескливим, манірним голосом, тицяючи наманікюреним пальцем у простір. — Наступного тижня тут усе буде по-іншому. Набридла ця нудота, цей бабусин стиль».
Камера розвернулася і втупилася в мою альтанку. Моя кована альтанка… Я замовляла її у найкращих майстрів за ескізами дев’ятнадцятого століття. Там я любила сидіти вранці з чашкою чаю, дивлячись на туман над річкою. Це було моє святилище. Моє місце сили.
«Ось це убозтво ми зносимо в першу чергу! — радісно оголосила Лукерія, підходячи ближче і штовхаючи витончену ковану ніжку дорогим чоботом. — Тут буде зона барбекю з величезним грилем і джакузі. А то стара господиня, мабуть, думала, що в саду потрібно книги читати, а не відпочивати по-людськи. Сміх та й годі. Все, дівчатка, всіх цілую, готуйте вбрання до вечірки».
Відео обірвалося. Я стояла посеред брудної парковки промзони, стискаючи телефон так, що побіліли кісточки пальців. Жалість, яка ще жевріла десь на самому дні душі — крихітна, ірраціональна жалість матері до своєї дитини, — згасла.
Лукерія щойно сама підписала собі вирок. Вона хотіла знести мою альтанку?
Коментування закрито.