Її очі бігали, шукаючи порятунку. — Ви не розумієте… — прохрипіла вона, і голос її зірвався. — Ви не можете мене вигнати. Не зараз. Не взимку. — Вона схопила Трохима за рукав сорочки, смикаючи його, як ляльку. — Скажи їм! Скажи їм, що я залишаюся! Нехай забираються!
— Мамо… Лукеріє… — Трохим спробував відчепити її пальці. — Ми знімемо готель. На пару днів, поки не розберемося. — Який до біса готель?! — верескнула вона. І цей крик луною рознісся по всьому селищу. — На які гроші? У мене немає грошей на готель! У мене взагалі нічого немає!
Вона осіклася, але було вже пізно. Слова вилетіли. Тиша стала абсолютною. Навіть робітники перестали гриміти меблями. Анфіса, що стояла на ґанку, повільно спустилася на одну сходинку.
— Мамо? — тихо запитала вона. — Про що ти говориш? У тебе ж квартира на Липках. Ремонт. Ти ж продала дачу, щоб вкластися в бізнес. Лукерія затряслася. Вона зрозуміла, що щойно скоїла самогубство. Публічне соціальне самогубство.
— Немає ніякої квартири! — закричала вона в обличчя дочці, ридаючи. — Немає ніякої квартири. Я продала її пів року тому. Я все продала! Все! Борги, колектори, ці прокляті карти… Я порожня! У мене немає ні копійки!
Вона впала на коліна прямо в багнюку, змішану зі снігом, бруднячи свою оксамитову сукню. Вона підняла руки до неба, а потім вказала тремтячим пальцем на будинок. — Мені нікуди йти! — завила вона. — Ви чуєте? Мені нікуди йти! Цей будинок був моїм останнім шансом.
Я жити тут збиралася, дурні ви набиті! Я жити тут хотіла, поки не здохну! Її крик висів над галявиною, жалюгідний і страшний. Маска багатої тещі валялася в багнюці поруч з нею. Гості, її елітні друзі, почали задкувати до воріт, відводячи очі. Ніхто не хоче дивитися на чужий крах.
Ніхто не хоче бруднитися об чужі злидні, які ще хвилину тому вбиралися в золото. Я стояла біля поштової скриньки і дивилася на жінку, яка хотіла знищити мене. Тепер вона валялася біля ніг мого сина, і правда, яку я розкопала вранці, стала надбанням усіх.
Трохим стояв, дивлячись на тещу згори вниз. Його рот відкрився. Він перетравлював інформацію. Квартири немає. Грошей немає. Вона жила тут не тому, що допомагала, а тому, що їй не було де спати. Він подивився на мене. В його очах читалося питання: «Ти знала?»
Я лише ледь помітно кивнула. — Так, сину. Я знала. І тепер знаєш ти. Ласкаво просимо в реальність. Анфіса не кинулася втішати матір. Вона переступила через багнюку, в якій на колінах стояла Лукерія, і, підхопивши на руки плачучого Ванечку, кинулася до решітки паркану, де стояла я.
В її очах не було благання, тільки відчай хижака, у якого відбирають здобич. Вона виставила дитину перед собою, як живий щит. Ванечка, наляканий криками, холодом і дивними дядьками в комбінезонах, ридав, розмазуючи сльози по пухких щоках.
— Ти задоволена? — закричала Анфіса, і її голос, зазвичай єлейний, зараз різав слух, як скрегіт металу по склу. — Подивися на нього! Це твій онук! Ти викидаєш його на мороз! Ти робиш його безхатьком через свої амбіції! Яка бабуся так вчинить?
Ти чудовисько, Пелагеє! Ти просто старе, безсердечне чудовисько! Трохим стояв поруч, опустивши голову. Він не заважав дружині. Він чекав, що цей останній аргумент — сльоза дитини — проб’є мою броню. Вони звикли, що Ванечка — це козирний туз, який б’є будь-яку карту.
Гості, які вже почали задкувати до машин, завмерли. Драма отримала новий виток. Всі чекали моєї реакції. Чекали, що бабуся зламається, заплаче, відкриє ворота і скаже: «Ну гаразд, живіть, тільки не плачте». Я дивилася на онука…
Коментування закрито.