— раптом вибухнув гучним, гавкучим сміхом жорстокий багатій, відкинувши голову назад. «Ти всією душею любиш мої бездонні рахунки в закордонних банках, оце й уся твоя велика сільська любов!» — злобно виплюнув він їй просто в обличчя.
«Послухай мене дуже уважно, пронозлива колгоспнице, мені ніякі онуки від такої безрідної обірванки, як ти, абсолютно не потрібні. Людська генетика — це вкрай серйозна річ, що не терпить подібних брудних експериментів», — карбуючи кожен склад, промовив Ігор Ігнатійович.
«Я ніколи в житті не дозволю псувати свій шляхетний рід дешевою кров’ю дівки, від якої за версту тхне коровами, парним молоком і брудним хлівом», — його голос гримів під високими склепіннями кабінету. Артем стояв поруч цілком нерухомо й мовчав, наче води в рот набрав, не сміючи перечити батьковому гніву.
Катя із завмиранням серця чекала, що її коханий просто зараз сміливо заступиться за неї, скаже на її захист бодай одне вагоме слово, але він лише боягузливо опустив очі в підлогу. Вона з відчайдушною, останньою надією глянула на блідий профіль того, кого вважала сенсом свого життя.
«Ну ж бо, мій рідний Артеме, скажи йому, що ми неодмінно з усім упораємося!» — безмовно благав її повний сліз і розпачу погляд. Артем нарешті повільно підвів свої потемнілі очі, але в них зовсім не було рятівного вогню, там плескалися лише тваринний страх і жалюгідна чоловіча слабкість.
Він приречено зітхнув і повільно, ніби неохоче, відпустив холодну руку Катерини, зраджуючи її в найтяжчу мить життя. «Пробач мені, Катю, але мій батько в цій ситуації цілком має рацію», — пробурмотів він, відвертаючись до величезного вікна.
«Ми з тобою просто фізично не потягнемо одразу трьох дітей, на які кошти ми взагалі житимемо?» — сказав він слова, які остаточно розбили її серце вщент. Увесь звичний світ навколо ошуканої Катерини раптом болісно захитався, втрачаючи свої яскраві барви й чіткі обриси.
Вона навіть не плакала в ту страшну мить, а просто мовчки розвернулася на негнучких ногах і назавжди вийшла з цього проклятого, холодного палацу. Услід її крихкій постаті, що віддалялася, безжально летів злий, презирливий голос Ігоря Ігнатійовича.
«Іди, іди звідси геть, злидарко! От і подивимося, як ти жалібно заспіваєш за якийсь рік, коли твої нікому не потрібні діти їсти в тебе проситимуть!» — неслося їй у спину. Вона, мов уві сні, вийшла за високі ковані ворота розкішного особняка, стискаючи в кишені лише двісті зім’ятих гривень і дешевий квиток на рейсовий автобус до свого рідного, забутого Богом села.
Змучена жінка ще навіть не підозрювала, що цей найчорніший у її житті день стане справжнім початком її неймовірної, незламної внутрішньої сили. Зворотна довга дорога до порожньої батьківської хати здавалася їй безкінечною, болісною вічністю, зітканою з болю та розчарування.
Старий, проіржавілий рейсовий автобус натужно підскакував на кожній глибокій вибоїні, ніби навмисне намагався витрусити з убитої горем Каті її останні, танучі життєві сили. Вона безсило прихилилася гарячим чолом до деренчливого, холодного скла, а в запаленому мозку все ще набатом лунав зрадливий голос Артема про те, що вони не потягнуть цих дітей.
«Не я не потягну, а ми не потягнемо!» — з гіркотою міркувала вона про те, як легко й просто він зняв із себе будь-яку відповідальність. Він говорив про це так буденно, ніби йшлося не про живих, крихітних малюків, а про якусь дрібну невдалу покупку в продуктовому магазині, яку можна просто повернути на полицю.
Рідне село зустріло її заспокійливим запахом нічної матіоли й густим, вологим вечірнім туманом, що низько стелився над темними водами місцевої річки. Катя повільно, ніби несучи на плечах невидимий тягар, ішла знайомою з дитинства вулицею, і кожен темний силует хати здавався їй суворим, безмовним суддею.
«Ось, подивіться, нарешті повернулася наша міська пані!» — напевно шепотітимуть завтра вранці лихі сусідки біля криниці, жадібно обговорюючи чуже горе. Вони неодмінно скажуть, що дурна дівка поїхала до столиці по казкове щастя, а в підсумку привезла назад лише ганьбу у власному подолі…
