А вона навпаки: не на наші гроші прийшла, та ще й нас усіх наскрізь перевірила!» Андрій подивився на Мар’яну так, ніби панічно боявся, що вона зараз просто розвернеться й назавжди піде. «Мар’яно», — голос у хлопця зрадницьки затремтів.
«Пробач мені, будь ласка. Я й справді думав, що зможу тебе героїчно врятувати від злиднів. Дуже хотів бути для тебе справжнім лицарем».
Мар’яна підійшла до Андрія майже впритул. Вона заговорила так тихо, що навіть шум старого холодильника за спиною і дзенькіт ложок на столі не могли заглушити її слів. «Мені не потрібна матеріальна допомога, Андрію».
Вона вимовила це спокійно, без зайвого пафосу, але так, щоб кожне слово влучило точно в ціль. «Мені потрібен чоловік, який любить саме мене, а не мою зарплату, не мою квартиру і не те, що я можу йому дати. Просто мене таку, якою я є насправді».
Вона зробила театральну паузу, подивилася йому просто в очі й упевнено заявила. «Це складне випробування ти гідно пройшов. Ну, майже пройшов».
Андрій кліпнув кілька разів, ніби намагався прогнати думки, які ніяк не вкладалися в нього в голові. «Майже?» — тихо перепитав він. У цьому короткому слові було набагато більше первісного страху, ніж простого інтересу.
«Залишився ще один важливий крок», — загадково відповіла Мар’яна. «Зараз ми поїдемо до мене додому. І там я подивлюся, як ти поводитимешся, коли остаточно зрозумієш: я не слабка дівчина, яку треба рятувати, а доросла жінка, яка давно сама за себе відповідає».
Він відкрив рота, ніби збирався щось заперечити, але потім слухняно закрив його й лише мовчки кивнув. Відповідних слів у його арсеналі просто не знайшлося. За сорок хвилин таксі преміумкласу під’їхало до старовинного відреставрованого будинку на вулиці Ярославів Вал.
Ліхтарі гарно відбивалися в калюжах, мокрий асфальт таємниче блищав, а поруч із парадним входом чергував ввічливий консьєрж. Він привітно усміхнувся, послужливо притримав важкі двері й допоміг Мар’яні вийти з машини. «Добрий вечір, Мар’яно Олегівно», — шанобливо привітався він так, ніби бачив її щодня.
Андрій вийшов слідом за нею й лише важко видихнув вечірнє повітря. «Це твій будинок?» — спитав він із благоговінням. «Мій», — просто й буденно відповіла вона.
«П’ятий поверх, шістдесят п’ять квадратів, величезні панорамні вікна виходять просто на парк». У просторому ліфті він напружено мовчав. Він дивився на своє безглузде відображення в дзеркалі, ніби вперше в житті побачив себе поруч із такою розкішною жінкою.
Раніше йому здавалося, що він головний у стосунках, що саме він тримає все під своїм чоловічим контролем. А тепер це самовпевнене відчуття кудись безслідно випарувалося. «Я думав, ми зараз поїдемо в обшарпану хрущовку», — тихо прошепотів він.
«З темним, брудним під’їздом і старими, скрипучими сходами». «А я наївно думала, що ти любиш мене без прив’язки до престижних адрес і дорогих квадратних метрів», — м’яко, але з іронією підколола Мар’яна. Масивні дубові двері квартири безшумно відчинилися…
