«Мар’яно Олегівно!» — вимовила вона так голосно й розгублено, що навіть діти Тетяни перестали жувати цукерки й обернулися. Лідія Миколаївна зупинилася посеред коридору, зовсім не розуміючи, що тут відбувається. «Алло, ти що, знайома з нашою Мар’яночкою?» — спитала вона обережно, ніби боялася почути відповідь.
Алла Володимирівна повільно стягнула рукавички, акуратно склала їх у сумку й зробила кілька кроків до кімнати. Вона поставила сумку на табуретку, ні на секунду не зводячи пильного погляду з Мар’яни. «Знайома — це м’яко сказано!»
«Ми з Мар’яною Олегівною зустрічаємося по роботі майже щодня. Вона керує всією комерційною частиною моєї мережі салонів краси, а це три найбільші салони в Києві. Оборот компанії під її керівництвом — понад шість мільйонів гривень на місяць!»
Андрій повільно повернув голову до Мар’яни. Він ніби не вірив, що чує все це про ту саму дівчину, яка ще вчора скаржилася на дорогу кімнату в Броварах і сорок тисяч зарплати. «Яка в тебе зараз зарплата?» — спитала Алла Володимирівна вже зовсім діловим тоном, як на ранковій планірці.
Мар’яна випросталася, розправила плечі й гордо підвела підборіддя. У цю саму мить в тісній кімнаті ніби з’явилася зовсім інша людина. Це була вже не тиха провінціалка з області, а впевнена в собі жінка, звикла ухвалювати жорсткі рішення.
«Три тисячі двісті доларів чистими, плюс річний бонус від виторгу», — сказала вона рівним голосом, без зайвих емоцій. «Три тисячі двісті доларів?» — приголомшено прошепотів Андрій. У цьому шепоті змішалося все: і найглибше здивування, і цілковита розгубленість, і дикий страх втратити те, що він уже вважав своїм.
Лідія Миколаївна знову схопилася за серце й важко опустилася на найближчу табуретку. «То ти виходить не проста адміністраторка?» — розгублено спитала мати Андрія. «Абсолютно правильно», — спокійно відповіла Мар’яна.
«Я керую всією комерційною частиною нашої великої мережі. І вже три роки поспіль успішно виводжу її в топ найкращих салонів Києва за обсягом виторгу». Тетяна відкрила рота від подиву, геть забувши і про дітей, і про олів’є, і про пиріжки, які збиралася підкласти гості.
Сергій Іванович тихо присвиснув і трохи відсунувся на стільці. Він дивився на майбутню невістку так, ніби побачив перед собою прибульця з іншої планети. Андрій зблід, ніби з нього разом випустили все повітря, потім різко почервонів, а за кілька секунд знову став білішим за стіну.
Він стояв посеред кухні, не розуміючи, куди подіти тремтячі руки. Хлопець дивився на Мар’яну так, ніби справді бачив її вперше в житті. «Але ж ти… ти ж сама казала…» — він нервово ковтав слова, ніби вони застрягали в нього в горлі.
«Кімната в Броварах… сорок тисяч… метро щодня…» Мар’яна підвела на нього очі — спокійні, рівні, без колишньої сором’язливості, але й без краплі злості. «Ти сам про це сказав, пам’ятаєш?» — м’яко, але твердо відповіла вона…
