Це відбувалося не зі зла й не з гордощів. Просто вона звикла дивитися на речі крізь призму цифр і дрібних деталей. Куртка оцінювалася в кілька тисяч, годинник «Касіо» був із недорогих, а машина, якщо судити з ринку, старенька, але доглянута.
Але вона мовчала, бо розуміла: зараз це не має абсолютно жодного значення. Андрій навіть не здогадувався, що в Мар’яниній сумці лежить новенький смартфон останньої моделі. Він не знав, що простора квартира в центрі Києва — її власна, куплена без жодних кредитів, і що зарплата в доларах справно надходить на картку кожного десятого числа.
Хлопець і уявити не міг, що вона могла б без найменших зусиль купити йому машину в рази кращу за його старий «Фольксваген». Але вона ніколи б цього не зробила, щоб не зачепити його чоловічу гордість і не налякати. І ось сьогодні настав той самий день, коли все мало прояснитися.
Це був день знайомства з його батьками. Мар’яна вирішила, щоб родина Андрія побачила перед собою просту дівчину з області, яка прийшла з недоглянутими руками, у дешевій куртці й з історією про кімнату в Броварах. Вона хотіла подивитися, як із нею говоритимуть, як подивляться, чи запропонують допомогу, і що виявиться важливішим — вона сама чи її соціальний статус.
А далі вона планувала діяти за обставинами. Або розповість правду й побачить, як зміняться їхні обличчя, або просто поцілує Андрія в щоку й піде, нічого не пояснюючи. У ліфті Андрій тримав її за руку так міцно, ніби без неї не міг зробити й кроку.
«Не бійся, мама в мене сувора, але добра. Все буде нормально», — сказав він тихо, щоб сусіди не почули. Мар’яна кивнула, ховаючи легку усмішку в комір куртки.
Відступати було вже нікуди. До квартири його батьків залишалася лише одна мить — треба було просто натиснути кнопку дзвінка. За дверима на них чекала ціла родина: батьки й сестра, яких він покликав, щоб усі познайомилися й прийняли її як свою.
Мар’яна невпевнено натиснула на кнопку. Дзвінок пролунав довго, як у старих фільмах, і двері відчинилися майже відразу. На порозі стояла Лідія Миколаївна — повна, рум’яна жінка в круглих окулярах і квітчастому халаті з великими маками.
На голові в неї красувалися бігуді, а на ногах були домашні капці з рожевими помпонами. В очах світилося тепло, але водночас був і той самий уважний материнський погляд, який з ходу помічає найменші деталі. «Ой, яка ж ти худенька!» — вигукнула вона й одразу ж обійняла Мар’яну так міцно, що в тієї на мить перехопило подих.
«Вас там у Києві зовсім не годують, проходь, дитино, проходь, не соромся!» У квартирі пахло так смачно й по-домашньому, що Мар’яна навіть мимоволі зупинилася на порозі. Смажена картопля з куркою, гарячі пиріжки з капустою та яйцем, наваристий борщ, який томився пів дня, — усе це змішалося в один приголомшливий аромат.
На великому овальному столі, накритому клейонкою з візерунками, стояла справжня гора їжі. Каструля холодцю з морквяними квіточками, величезна миска олів’є, оселедець під шубою, мариновані гриби, солоні огірки й квашена капуста з журавлиною. Поруч тіснилися ще три каструлі: з борщем, гречкою з тушонкою та картоплею з м’ясом.
А в самому центрі красувався вафельний торт із супермаркету, щедро посипаний волоськими горіхами. Усе це застілля освітлювала стара люстра, у якій горіли лише три лампочки з шести. Але від цього кухня виглядала ще затишнішою, теплішою й ріднішою.
Лідія Миколаївна так дбайливо всадовила Мар’яну поруч із собою, що тій навіть нікуди було відсунутися. Притиснула до свого теплого боку, ніби боялася, що дівчина зараз схопиться й утече. І відразу ж узялася розпитувати про все на світі.
Питала вона лагідно, по-домашньому, але так уважно, що Мар’яні здалося: кожен рух і кожне слово тут одразу ж зважують. «Ну, розповідай, Мар’яночко, звідки ти в нас така красуня взялася?» — спитала вона й підсунула ближче тарілку з пиріжками. Мар’яна ще нижче опустила очі, склала руки на колінах рівно, як колись у школі на лінійці, і заговорила тихіше, ніж звичайно.
Вона старалася, щоб голос звучав несміливо й трохи сором’язливо. «Із Козятина, Вінницька область. Містечко маленьке, у нас там усе поруч, навіть світлофор один на весь центр».
«Ой, наша, сільська!» — зраділа Лідія Миколаївна так щиро, що бігуді під хусткою підстрибнули. «А я вже боялася, що Андрій знову якусь київську панянку з претензіями приведе! З губами качечкою, з нігтями до ліктів і з сумками розміром у пів квартири».
Вона махнула рукою, ніби відганяючи цей неприємний образ, і вже м’якше додала: «А тут — своя, проста, рідна душа. Ми ж у Київську область тільки в дев’яності переїхали з Ніжина. Я й сама із села, просто життя так повернуло, тож у нас із тобою виходить одна дорога».
Андрій сидів поруч і світився, як хлопчисько, якому щойно сказали, що ним дуже пишаються. Очі його блищали, щоки порожевіли, усмішка не сходила з обличчя. Він ніби виріс у власних очах на цілу голову…
