Мар’яна ніколи не любила говорити про гроші. Не тому, що соромилася, а тому, що давно зрозуміла: коли люди дізнаються, скільки ти заробляєш, вони починають дивитися на тебе зовсім іншими очима. Хтось водночас пишається, хтось подумки рахує твої витрати, а хтось вважає, що тепер має право щось просити.
Тому про свою зарплату в доларах і керівну посаду в мережі салонів краси вона говорила лише близьким, та й то не завжди. Для Андрія вона була просто Мар’яною — теплою, трохи сором’язливою, уважною дівчиною, з якою приємно помовчати в кафе й поговорити про дітей, сидячи на лавці біля під’їзду. Вони зустрічалися вже сім із половиною місяців і якось дуже спокійно, без гучних слів, вирішили, що хочуть бути разом по-справжньому, а не тимчасово.
Сьогодні Андрій мав познайомити Мар’яну зі своєю родиною. І саме цього дня їй раптом спало на думку: а що буде, якщо вони побачать у ній не успішну бізнеследі, а просту дівчину з глибинки, яка ледве зводить кінці з кінцями? Це було не зі злості й не з бажання когось принизити, а просто з цікавості й трохи зі страху.
Мар’яна стояла перед великим дзеркалом майже на всю стіну у своїй київській квартирі й повільно крутилася то в один бік, то в інший. Вона дивилася на себе так, ніби бачила вперше, і намагалася зрозуміти, чи повірить у цю історію хтось, окрім неї самої. Сіра сукня до колін із масмаркету, куплена кілька років тому на розпродажі, сиділа просто й скромно.
Ні талію не підкреслено, ні плечі не виділено — нічого такого, що могло б видати впевнену в собі жінку з великого бізнесу. На згинах тканина трохи вицвіла, і це було навіть добре: усе виглядало по-справжньому, як у людини, яка носить ту саму сукню не заради образу, а тому що іншої просто немає. Ці туфлі Мар’яна вчора купила на сайті оголошень у бідної студентки.
Дівчина довго перепрошувала, що взуття трохи потерте, а Мар’яна лише сміялася й казала, що це дрібниці. Саме такі незначні дрібниці й роблять історію правдоподібною. Макіяж вона зробила мінімальний: трохи туші, щоб очі не виглядали втомленими, і крапля бальзаму на губи.
Обійшлося без рум’ян, без блиску, без усього того, що зазвичай допомагало їй виглядати впевнено й по-діловому на переговорах. Волосся вона заплела в косу набік, як колись у школі, коли бігала на уроки з важким рюкзаком і мріяла просто вирватися до міста. На шиї не було нічого, а на руках красувалася лише тоненька срібна каблучка — подарунок Андрія.
Вона зняла всі годинники, браслети й дорогі сережки. Учора ввечері Мар’яна ще ходила до торговельного центру й вибирала нову скромну сукню, але вранці передумала. Для цієї ролі потрібен був простий верхній одяг, тому вона забігла на ринок біля метро «Лук’янівська», щоб узяти дешеву куртку зі шкірозамінника.
Ця куртка висіла на вішалці в коридорі, трохи потерта, з легким запахом чужих парфумів. Мар’яна спеціально її не прала, щоб не зник цей запах чужого життя. Вона подивилася на себе в дзеркало й відчула, як долоні стали вологими.
Серце билося швидше, ніж зазвичай. «Ну ти й вигадниця, Мар’янко», — сказала вона сама собі й похитала головою. Тридцять три роки, висока посада і стабільно висока зарплата.
А хвилюється, як школярка перед знайомством із батьками хлопця. Вона ще раз оглянула себе з ніг до голови. Замість брендової сумки в руках була стара, куплена колись у переході біля метро «Контрактова площа».
Усередині лежали кілька тисяч готівкою, проїзний і проста помада. З вигляду — звичайна адміністраторка салону краси із зарплатою сорок тисяч гривень на місяць. І ніхто, дивлячись на неї, не здогадався б, що вчора вона закрила великий рекламний контракт і що її ім’я знають усі топменеджери індустрії краси Києва.
Мар’яна ще раз глибоко вдихнула, поправила косу, накинула на плечі ту саму дешеву куртку й, не озираючись, вийшла з квартири. У під’їзді було прохолодно, пахло сирим бетоном і чужими вечерями. А ліфт, як завжди, їхав повільно, ніби навмисне випробовував її нерви на міцність.
У дзеркальній стіні кабіни вона побачила себе зі спини й на мить навіть не впізнала…
