— Абсолютно, — підтвердила Віра. — Корпоративна пошта — власність компанії. Роботодавець має право перевіряти листування співробітників, якщо є підозри в порушенні трудової дисципліни або розголошенні комерційної таємниці. Це підтверджено судовою практикою.
Кирило кивнув і вийшов з переговорної, дістаючи телефон.
Павло знову сів на чолі столу і подивився на Світлану. Вона сиділа, втупившись у стільницю, і вперше за весь вечір виглядала по-справжньому переляканою.
— Світлано Андріївно, — сказав він тихіше, — якщо ви щось знаєте, краще сказати зараз. Якщо з’ясується, що ви дійсно планували передати документи конкурентам, наслідки будуть набагато серйознішими. Аж до кримінальної відповідальності.
— Кримінальної? — Вона підняла на нього очі.
— Стаття 183 Кримінального кодексу, — пояснила Віра. — Незаконне одержання та розголошення відомостей, що становлять комерційну таємницю. Покарання — штраф до 500 тисяч або позбавлення волі на строк до двох років. Якщо розголошення завдало великої шкоди — до трьох років позбавлення волі.
Світлана закрила обличчя руками.
— Я… я не хотіла! — почала вона, але осіклася.
— Продовжуйте, — м’яко сказав Павло.
Вона похитала головою і випросталася, знову намагаючись взяти себе в руки.
— Ні! Ні, я нічого не скажу без адвоката.
— Це ваше право, — погодився Павло. — Але розслідування від цього не зупиниться.
Двері відчинилися, і повернувся Олег з планшетом у руках.
— Павле Ігоровичу, я підняв записи з камер, — сказав він. — Є дещо цікаве.
Він поклав планшет на стіл і увімкнув відео. На екрані з’явився коридор біля архіву. Часова мітка показувала вчорашній день, 18 годин 47 хвилин.
— Дивіться, — Олег вказав пальцем. — Ось Світлана Андріївна заходить в архів. Порожні руки, тільки сумочка на плечі.
Усі нахилилися до екрана. Дійсно, на записі було видно, як Світлана прикладає електронний ключ до зчитувача і зникає за дверима.
— А тепер дивіться, що далі. — Олег перемотав запис. — Вона виходить через 23 хвилини.
Картинка пішла далі. Двері архіву відчинилися, і Світлана вийшла в коридор. В руках у неї була тонка тека з документами.
— Стоп, — сказав Павло. — Наближай.
Олег збільшив зображення. Тека була звичайнісінька, картонна, але на ній виднілася червона наклейка з написом «Конфіденційно».
— Це маркування документів з комерційною таємницею, — пояснив Геннадій. — Ми використовуємо такі наклейки для контрактів з ключовими клієнтами.
Усі подивилися на Світлану. Вона сиділа нерухомо, дивлячись у стіл.
— І що далі з цією текою? — запитав Павло.
Олег знову переключив запис.
— Далі вона йде коридором до свого кабінету. Камера там — сліпа зона, але через 40 хвилин вона виходить з офісу. Теки вже немає.
— Куди поділася тека? — запитав Кирило, який повернувся до переговорної.
— Це й потрібно з’ясувати, — сказав Павло, не зводячи очей зі Світлани. — Світлано Андріївно, ви щось хочете сказати?
Вона повільно підняла голову. Обличчя її було блідим, червоні нігті впивалися в підлокітники крісла.
— Я… — почала вона, але голос обірвався.
У цей момент задзвонив телефон Кирила. Він глянув на екран і подивився на Павла.
— IT-відділ, — сказав він. — Кажуть, є термінова інформація по пошті Світлани Андріївни.
Павло кивнув.
— Вмикай гучний зв’язок.
Кирило натиснув кнопку, і в переговорній пролунав голос системного адміністратора:
— Кириле Максимовичу, ми перевірили корпоративну пошту Світлани Андріївни Берегай. Виявлено кілька листів, відправлених на зовнішню адресу. Листи були видалені з «Надісланих», але ми відновили їх з архіву. В одному з листів, відправленому позавчора, є вкладення — файл з договорами.
— І текст листа? — наказав Павло.
Коментування закрито.