— Ні. Він тут прописаний, але в праві власності ніде не значиться.
Батько кивнув, коротко, як людина, що отримала підтвердження вже наявної гіпотези.
— Ти підписувала щось за останній рік? Поруку, згоду на заставу, довіреності, заявки на спільний кредит?
Надія похитала головою:
— Він кілька разів підводив до цього. Говорив про рефінансування бізнесу, про спільний кредит, мовляв, під два доходи умови кращі, банки охочіше дають. Одного разу запропонував тимчасово оформити квартиру в заставу, пояснював, що це технічний крок на 2-3 місяці, потім знімемо обтяження. Але я щоразу відкладала. Казала: давай пізніше, хочу спершу розібратися, потрібна незалежна консультація. Він злився, але відкрито не тиснув. Стримувався.
— Добре, що відкладала, — сказав батько й поставив чашку на стіл. — Це не просто розмови про сімейні фінанси. Це був план. Усвідомлений і послідовний.
Надія дивилася на нього:
— Ти впевнений?
— Поки що ні. Але скоро буду. — Він узяв телефон. — Є людина, якій я довіряю вже багато років. Аркадій Земляков, фінансовий консультант. Він розуміється на боргах, кредитних ризиках і механізмах банкрутства краще, ніж більшість банківських аналітиків, яких я зустрічав за роки роботи в адміністрації. Я попрошу його подивитися на стан справ у бізнесі твого чоловіка через відкриті джерела, через законно доступну ділову інформацію. Лише те, що й так лежить на поверхні для будь-якої уважної людини.
— Тату, — сказала Надія неголосно, — ти приїхав позавчора.
— Приїхав, — погодився він без тіні іронії. — Але я не перший рік тебе знаю. І не перший рік спостерігаю за цим чоловіком, хай і здалеку, хай і без подробиць. У мене був час подумати. Дещо в ньому непокоїло мене від самого початку, ще тоді, коли він приходив знайомитися. Я промовчав. Не хотів тиснути. Тепер думаю, що дарма.
Надія нічого не відповіла. Заперечувати не було чого, а сперечатися з власним минулим — безглуздо.
Аркадій Земляков приїхав у п’ятницю в другій половині дня. Надія спеціально взяла пів дня відгулу: сидіти на роботі й робити вигляд, що все гаразд, було можна, але важко. На роботі вона провела ранок в автоматичному режимі, відкривала таблиці, перевіряла цифри, відповідала на листи. Колеги нічого не помітили, вона вміла не показувати. Але до обіду зрозуміла: якщо залишиться там до кінця дня, просто зламається від власного мовчання.
Аркадій виявився невисоким, кремезним чоловіком років 45, у світлій сорочці без краватки, з текою під пахвою, і тримався як людина, якій немає потреби справляти враження. Результат говорить сам за себе. Привітався коротко, сів за стіл і без передмов розкрив теку. Надія сиділа навпроти й слухала.
Мережа магазинів Ігоря Власова складалася з чотирьох торгових точок у різних районах міста. За документами — працюючий малий бізнес з оборотом. Фактично — конструкція, яка трималася не на реальному прибутку, а на постійному перекритті одних зобов’язань іншими. Два ключові постачальники мали прострочені вимоги, щодо яких ішли мляві перемовини про відтермінування. Кредитна лінія в банку була вибрана майже повністю, залишок лишався мінімальним. Складське приміщення орендувалося на пільгових умовах, строк яких закінчувався за два місяці, і орендодавець давав зрозуміти, що продовжувати договір на колишніх умовах не стане.
Крім того, Аркадій згадав перемовини з потенційним інвестором, які Ігор вів уже кілька тижнів. Інвестор поки не давав відповіді, запитував документацію, вивчав.
— Це не просто важкий період? — спитала Надія.
Аркадій похитав головою:
— Важкий період — це коли тимчасово немає грошей, але є перспектива й резерв. Тут інша картина. Річ у тім, що тут резерву немає. Фінансової подушки немає. Плану виходу на прибуток теж немає. Бізнес живе тим, що постійно залучає нові кошти, щоб закрити попередні зобов’язання. Це працює рівно до того моменту, поки один із кредиторів не відмовиться чекати. Тоді конструкція починає сипатися швидко й незворотно.
— Він сам це розуміє? — спитав Станіслав Олексійович.
— Не може не розуміти, — відповів Аркадій. — Людина, яка керує бізнесом кілька років, бачить власні цифри. Питання не в тому, чи знає він про своє становище. Питання в тому, що планує робити. — І, судячи з того, що Надія описала, він звернувся до неї коротко, без зайвої м’якості: — У нього був план. Закрити частину дірок за рахунок ресурсів дружини. Через поруку, через заставу квартири або через спільний кредит під її дохід. Найімовірніше, в тій чи іншій комбінації.
У кімнаті стало тихо. За вікном шумів двір. Дитячі голоси, чиясь музика з відчиненого вікна навпроти, грюкнули двері під’їзду. Звичайний теплий вечір, ні про що не підозрюючи. Надія дивилася на аркуші з цифрами, розкладені перед нею, і думала про те, що весь цей час сприймала його наполегливість за чоловічу нездатність прямо попросити про допомогу. Сприймала тиск за незручність. Тепер ці цифри пояснювали те, що слова вміло ховали. Жодної незручності не було. Була стратегія. Прорахована, послідовна, холоднокровна.
— Квартира під загрозою?
