У понеділок увечері Надія подзвонила юристці й попросила готувати документи. Голос був рівний, без тремтіння, без пауз, як у людини, яка давно ухвалила рішення й тепер просто виконує те, що з нього випливає. Юристка відповіла коротко: «Завтра до десятої все буде готово». Надія подякувала, поклала слухавку й деякий час сиділа в тиші спальні, дивлячись на зачинені двері. За дверима була вітальня. Там сидів Ігор. Вона чула, як він перемикає канали, зупиняється на чомусь, знову перемикає. Не дивиться, а просто заповнює тишу звуком. Це вона теж навчилася помічати.
У вівторок зранку вона встала раніше, ніж зазвичай. Заварила каву, випила стоячи біля вікна, дивлячись на двір, що прокидався. Ігор ще спав. Вона вдяглася, взяла сумку, тихо вийшла — так само, як виходила щоранку. Нічого особливого. О десятій забрала документи в юристки. Копія позовної заяви про розірвання шлюбу, довідка про право власності на квартиру, нотаріально засвідчена копія договору дарування. Усе акуратно складене в теку, підписане, підготовлене. Юристка подала оригінал позову до суду того ж дня, як і домовлялися. Надія тримала теку в руках і дивилася на стос паперів, думаючи про те, що сім років шлюбу вміщуються ось у такий набір стандартних документів. Що все, що було живим і справжнім або здавалося живим і справжнім, зводиться зрештою до дат, підписів і гербових печаток. Це було не гірко. Просто правда, яку вона нарешті дозволила собі побачити до кінця.
Після цього Надія поїхала до батьків, які прилетіли вночі й зупинилися в готелі, щоб допомогти доньці пройти через останні випробування. Станіслав Олексійович відчинив двері готельного номера відразу, ніби чекав, стоячи під ними. Мати сиділа біля вікна з чашкою чаю й підвела погляд, уважний, тривожний, люблячий. Надія увійшла, зняла пальто, присіла на край крісла. У номері пахло кавою й свіжими газетами. Батько завжди купував газети. Це була його стара звичка ще з часів роботи — починати день із читання, а не з екрана телефона. Надія подумала, що деякі речі в людині не змінюються, і це добре.
Вони обійнялися.
— Сьогодні ввечері, — сказала вона.
Батько кивнув:
— Я буду поруч. Просто поруч, не втручаючись, якщо тільки не знадобиться інакше.
— Не знадобиться, — сказала Надія. — Я впораюся сама.
— Знаю, — відповів він. — Тому й кажу. Просто поруч.
Мати встала, підійшла до доньки й обійняла її так, як обіймають перед чимось важливим. Міцно, але без зайвої урочистості. Надія притулилася на секунду й відпустила.
— Як ти? — тихо спитала Ірина Вікторівна.
— Готова, — відповіла Надія. І це була правда.
Другу половину дня вона провела на роботі, спокійно, продуктивно, без зайвих думок. Закрила три звіти, що висіли з минулого тижня, відповіла на листи, випила чаю з колегою о третій годині й підтримала коротку розмову ні про що. Ніхто нічого не помітив. Вона вміла не показувати. Це вміння добре прислужилося їй останніми тижнями. О шостій вечора вона вийшла з офісу й поїхала додому. Дорогою заїхала до батька, забрала його. Вони їхали мовчки. Станіслав Олексійович дивився у вікно, нічого не говорив. Надія вела машину рівно й думала про те, що зараз скаже. Слова були простими. Жодної промови. Лише те, що потрібно.
Ігор був удома. Стояв на кухні з телефоном, коли вона ввійшла. Підвів погляд, помітив батька за її спиною, і щось у його обличчі миттєво змінилося. Не страх, ні. Радше настороженість досвідченої людини, яка розуміє: якщо тесть приїхав без попередження, просто так це не буває.
— Станіславе Олексійовичу, — вимовив він рівно. — Не знав, що ви в місті.
— Я давно в місті, — відповів батько так само рівно й пройшов до вітальні. Сів у крісло біля вікна, спокійно, як людина, яка прийшла у справі й нікуди не поспішає.
Надія залишилася стояти навпроти Ігоря.
— Нам треба поговорити.
— Я слухаю, — сказав він, але голос уже втратив звичну впевненість. Став трохи тихішим.
— Я знаю про аеропорт, — сказала Надія. — Я була там п’ять тижнів тому. Я бачила тебе. І жінку, з якою ти прилетів.
Ігор не відповів одразу. Секунду мовчав, із тим виразом обличчя людини, у якої в голові швидко перебираються варіанти: заперечувати, пояснювати, атакувати у відповідь. Потім обрав перший:
— Це була колега. Ділова поїздка, ми летіли одним рейсом.
— Ти цілував її в губи в залі прильоту, — сказала Надія. — Ніс її сумку. Поїхав разом із нею на таксі.
Мовчання…
