Віра витримала його погляд.
— Я мушу вірити. Інакше все безглуздо.
Запала довга пауза. За вікном почало сутеніти.
— У мене є дещо, — нарешті сказав Віталій Ігнатійович. Його голос був ледь чутний. — Документи. Я зберіг копії про всяк випадок. Сховав так, що ніхто не знайде.
Віра затамувала подих.
— Які документи?
— Протоколи, договори. Все, що я підписував за ці роки. І… — він понизив голос до шепоту, — записи розмов. З Дмитром, з тим нотаріусом, як його… Поляковим. Я старий став, пам’ять погана. От і записував, щоб не забути, чого вони від мене хочуть.
Серце Віри забилося так гучно, що вона злякалася — старий почує.
— Віталію Ігнатійовичу, ці записи… Вони можуть усе змінити.
— Знаю, — він тяжко зітхнув. — Тому й зберігав. Думав, колись знадобляться. Як страховка.
— Ви допоможете мені?
Старий подивився на неї довго, оцінюючи.
— Приходьте післязавтра ввечері. У цей самий час. І… — він озирнувся, ніби хтось міг підслуховувати. — Нікому ні слова. Нікому, чуєте? Я маю подумати.
Два дні тягнулися безкінечно. Віра працювала в таксі. Але думками була далеко — прокручувала в голові розмову зі старим. Його слова про записи й документи. Це був справжній прорив. Якщо Віталій Ігнатійович справді зберіг докази змови, справу можна було виграти. Антону Сергійовичу й Громову вона нічого не сказала. Старий просив мовчати, і Віра вирішила поважати його прохання бодай до наступної зустрічі. Потім, коли він передасть їй документи, можна буде все розповісти.
На другий день зателефонувала мати з лікарні. Голос слабкий, але ясний — це був добрий знак.
— Вірочко, доню… Коли ти приїдеш?
— Скоро, мамо. Цього тижня обов’язково.
— Тут медсестри кажуть, що ти приносила апельсини. Дякую, рідна. Тільки навіщо витрачатися? Я й так потроху одужую.
Віра проковтнула клубок у горлі. Мати не знала правди ні про розлучення, ні про втрату дому, ні про таксі. Лікарі заборонили хвилювати її, і Віра підтримувала ілюзію. Приходила до лікарні в пристойному одязі, усміхалася. Розповідала вигадані історії про життя.
— Ти як там, доню? Дмитро не кривдить?
— Все добре, мамо. Відпочивай.
— А Машенька? Дзвонить?
— Дзвонить. Вчиться добре. Передає тобі вітання.
Брехня давалася дедалі важче. Але говорити правду було не можна — це могло вбити матір певніше за будь-яку хворобу. Увечері призначеного дня Віра поїхала до Віталія Ігнатійовича. Серце калатало в передчутті. Сьогодні все мало вирішитися. Вона піднялася на третій поверх, постукала у знайомі двері. Ніхто не відповів. Віра постукала голосніше. Потім ще раз. Тиша.
Дивно. Старий знав, що вона прийде. Казав: «Приходьте в цей самий час». Куди він міг подітися? Вона дістала телефон, набрала номер, який Громов дав про всяк випадок — номер Віталія Ігнатійовича. Довгі гудки. Ніхто не бере. Тривога почала заповзати в душу. Віра спустилася вниз, подзвонила в сусідню квартиру. Відчинила літня жінка в халаті.
— Вибачте, — сказала Віра. — Я шукаю Віталія Ігнатійовича з тридцять сьомої квартири. Не знаєте, де він може бути?
Жінка подивилася на неї зі здивуванням.
— Ви хіба не знаєте? Його вчора забрала швидка. Серце прихопило. Просто в під’їзді впав. Ледве відкачали.
Земля пішла з-під ніг.
— До якої лікарні?
— У міську, здається. У кардіологію повезли.
Віра кинулася до машини. У лікарні її довго ганяли з кабінету в кабінет. Нарешті знайшла потрібне відділення, потрібну палату. Але до Віталія Ігнатійовича не пустили — він у реанімації. Стан тяжкий, відвідування заборонені.
— Ви родичка? — спитала втомлена медсестра.
— Ні. Знайома.
— Тоді тим більше не можу пустити. Приходьте завтра. Може, переведуть у загальну палату.
Віра вийшла з лікарні в темряву. Сіла на лавку у дворі, не відчуваючи холоду. Випадковість? Чи Дмитро дізнався про її візит? Думка була параноїдальною, але позбутися її не вдавалося. Старий жив у страху багато років, але саме після розмови з нею в нього стався серцевий напад. Збіг? Вона зателефонувала Громову.
— Ігорю Павловичу. Мені треба з вами зустрітися. Терміново.
Зустрілися за годину в цілодобовій забігайлівці. Віра розповіла все — і про перший візит до старого, і про документи, і про записи, і про сьогоднішній вечір. Громов слухав, похмурніючи.
— Ви мали сказати мені раніше, — промовив він, коли вона закінчила. — Я б ужив заходів.
— Він просив нікому не казати. Я пообіцяла.
— Віро Миколаївно, це не іграшки. Ваш колишній чоловік — небезпечна людина. Якщо він дізнався про існування компромату…
