— запитала вона.
— Не знаю… Напевно, чорнило, — швидко збрехав Артем.
Але Людмила вже підійшла ближче і відчула характерний запах.
— Це з вуха тече! — вигукнула вона. — Знову ти там колупаєшся!
— Я не колупався!
— Саме тече?
— Саме…
Жінка схопила його за плече і потягла у ванну.
— Зараз подивимося, що ти там собі наколупав!
У ванні при яскравому світлі вона побачила, що з вушного каналу дійсно сочиться темна субстанція. Але замість того, щоб злякатися чи занепокоїтися, Людмила розлютилася.
— Ти спеціально! Ти навмисно колупаєшся там, щоб мене довести! — кричала вона, трясучи хлопчика за плечі.
— Ні! Я не чіпав вухо! Клянуся!
— Брешеш! Все брешеш! Як твій батько!
Людмила схопила рушник і грубо почала витирати виділення. Хлопчик морщився від болю, але не смів чинити опір.
— Досить прикидатися! — продовжувала кричати жінка. — Думаєш, я не розумію, що ти робиш? Думаєш, я дурна?
У цей момент із вуха почувся тихий, але виразний писк. Людмила завмерла з рушником у руках.
— Що це було? — прошепотіла вона.
— Ви чули? — з надією запитав Артем. — Ви теж чули?
Але жінка швидко опанувала себе.
— Нічого я не чула. Це тобі здалося! Або ти сам ці звуки видаєш?
Наступні кілька днів стали для Артема справжнім кошмаром. Людмила постійно стежила за ним, перевіряла вухо, звинувачувала в самоушкодженні. А коли знову прийшов дзвінок зі школи про його поведінку, терпіння жінки увірвалося остаточно.
— Все! Набридло! — кричала вона, ходячи по кімнаті. — Скільки можна терпіти ці витівки?
Артем сидів на дивані, притиснувшись до стінки. У вусі рухи стали особливо активними.
— Завтра ж ідеш до школи і вибачаєшся перед усіма вчителями. Кажеш, що більше не будеш привертати увагу, — продовжувала Людмила.
— Але я не можу контролювати…
— Можеш! Просто не хочеш.
Жінка підійшла до шафи і дістала старий ремінь.
— Можливо, це допоможе тобі зосередитися?
Артем перелякано подивився на ремінь.
— Людмило Петрівно, будь ласка, я справді не можу…
— Знімай сорочку, — холодно наказала вона.
— Не треба…
— Знімай!
Тремтячими руками хлопчик розстебнув сорочку. Шкіра на його спині вже мала сліди минулих покарань. Удар ременя обпік спину. Артем скрикнув від болю.
— Будеш ще в школі дурня валяти? — запитала Людмила, заносячи ремінь для наступного удару.
— Не буду! — схлипнув хлопчик.
— Будеш лікарям мізки пудрити?
Другий удар був ще сильнішим. Артем упав на диван, закриваючи обличчя руками.
— Не буду! Будь ласка, не треба!
Але Людмила була в люті. Все накопичене роздратування — робота, втома, безгрошів’я — виплеснулося на беззахисну дитину.
— Скільки грошей на тебе витратила? Скільки часу? А ти все вигадуєш і вигадуєш!
Ремінь свистів у повітрі. Артем просив зупинитися, але жінка немов не чула його.
— Людмило Петрівно, досить! Мені боляче!
— Боляче? А мені не боляче? Думаєш, мені легко з тобою?
Нарешті вона зупинилася, важко дихаючи. Ремінь випав з її рук на підлогу.
— Завтра ніяких витівок у школі! І щоб більше я про твоє вухо не чула! Зрозумів?
Артем лежав на дивані, схлипуючи. Спина горіла вогнем, а у вусі рухи стали ще бурхливішими, наче щось там злякалося і намагалося сховатися глибше.
— Зрозумів? — повторила Людмила голосніше.
— Зрозумів, — ледь чутно прошепотів хлопчик.
Після цього дня жінка почала замикати Артема в коморі при найменшій згадці про проблеми з вухом. Комора була маленькою, без вікон, заставлена старими речами. Там пахло пилом і затхлістю.
— Посидиш там, подумаєш про свою поведінку, — казала вона, повертаючи ключ у замку.
У темряві Артем сидів на підлозі серед коробок, прислухаючись до дивних звуків усередині своєї голови. Тут, у тиші, вони були особливо виразними. Крім руху і писку, з’явилося тихе дряпання.
Сусіди чули плач, що долинав із квартири Ковальових. Галина Семенівна з сусідньої квартири іноді зустрічала Людмилу в під’їзді й обережно цікавилася:
— Людочко, а що це у вас хлопчик так плаче? Може, допомогти чим?
Коментування закрито.