Артем мовчки підвівся з дивана. Вухо все ще боліло, але не так сильно, як уночі. Зате рухи всередині не припинялися ні на секунду. Хлопчик натягнув шкільну форму: сірі штани і білу сорочку, яка була йому вже замала в рукавах.
Снідали мовчки. Людмила нарізала чорний хліб, намазала його тонким шаром маргарину і поставила на стіл склянку охололого чаю. Сама вона тільки пила каву з розчинного порошку, стоячи біля вікна.
— Пам’ятай: якщо лікар запитає про сім’ю, кажеш, що все нормально. Що я добре до тебе ставлюся і дбаю, — сказала вона, роблячи ковток. — А то ще соціальні служби приплетуться.
Дорогою до поліклініки Артем ішов поруч із мачухою, намагаючись не відставати від її швидких кроків. Людмила поспішала, їй потрібно було потрапити на роботу до початку зміни. Осінній ранок був вогким, дрібний дощ мрячив із сірого неба. Калюжі відбивали тьмяне світло ліхтарів, які ще не вимкнули.
Районна поліклініка розміщувалася в старій двоповерховій будівлі з червоної цегли. На першому поверсі була реєстратура, де завжди товпилися люди різного віку. Літні жінки в хустках обговорювали свої болячки, молоді мами заколисували немовлят, що плакали, а чоловіки середнього віку нетерпляче поглядали на годинник.
— Талон до ЛОР-лікаря на сьогодні, — Людмила підійшла до віконця реєстратури, за яким сиділа повна жінка в білому халаті.
— На сьогодні все розписано. Найближчий запис на наступний тиждень, — не піднімаючи очей від журналу, відповіла реєстраторка.
— Але у дитини терміново. Вухо болить, — наполягала Людмила.
Реєстраторка нарешті підняла погляд і подивилася на Артема через товсті окуляри:
— А що з вухом? Ви до дільничного терапевта спочатку йдіть. Вона направлення дасть, якщо треба.
Після півгодинного очікування в коридорі їх запросила лікарка-терапевт Галина Михайлівна, жінка передпенсійного віку з сивим волоссям, покладеним в акуратну зачіску. У її кабінеті пахло ліками і хлоркою.
— Що сталося з хлопчиком? — запитала вона, сідаючи за стіл і відкриваючи медичну карту Артема.
— Вухо болить. Всю ніч мучився, роздряпав усе, — Людмила підштовхнула пасинка вперед.
Галина Михайлівна одягла окуляри і уважно оглянула праве вухо хлопчика за допомогою маленького ліхтарика.
— Є невелике запалення, подряпини на вушній раковині. Скажи, синку, що саме тебе турбує?
Артем подивився на мачуху, потім тихо відповів:
— Там щось рухається всередині. І пищить іноді.
— Нічого там не рухається! — швидко втрутилася Людмила. — Він сам себе розчісує, а потім вигадує всяке.
Лікарка ще раз зазирнула у вухо і похитала головою:
— Рухів я не бачу. Можливо, у хлопчика сірчана пробка, це може давати відчуття закладеності і навіть звуки. Йдіть до ЛОР-лікаря, він промиє вуха.
ЛОР-кабінет знаходився на другому поверсі. Володимир Сергійович був чоловіком років п’ятдесяти з густими вусами і байдужим поглядом. Він приймав пацієнтів уже двадцять років і, здавалося, бачив усе на світі.
— Лягай на кушетку, — сказав він Артему, дістаючи з шафи інструменти.
Огляд тривав кілька хвилин. Лікар світив у вухо яскравим світлом, використовував дзеркальце і тонкий зонд.
— Сірчана пробка дійсно є, досить щільна. Зараз промиємо, — сказав він, набираючи теплу воду в спеціальний шприц.
Процедура була неприємною. Струмінь води під тиском бив у вухо, викликаючи запаморочення і нудоту. Артем міцно стискав кулаки, терплячи дискомфорт. Але найгірше було те, що рух усередині вуха від цього тільки посилювався, наче щось протестувало проти втручання.
— Готово, — Володимир Сергійович показав темно-коричневу масу в лотку. — Ось ваша пробка. Тепер усе має бути в порядку.
— А рух?
— Він все одно є, — тихо сказав Артем.
— Це нормально після промивання. Минеться через день-два. Закапуйте вухо борним спиртом на ніч, — лікар уже заповнював карту, готуючись прийняти наступного пацієнта.
Але полегшення не настало. Навпаки, через кілька днів симптоми повернулися з новою силою. Людмила повела Артема в приватну клініку, медичний центр доктора Волкова, у центрі міста. Клініка розміщувалася у відремонтованій будівлі з сучасними меблями та привітними адміністраторами.
— У нас найсучасніше обладнання, — запевнила їх дівчина на ресепшені. — Доктор Олена Вікторівна — досвідчений отоларинголог із вищою категорією.
Олена Вікторівна дійсно виглядала професійно: білий халат, акуратна зачіска, уважний погляд. Її кабінет був обладнаний новою апаратурою.
— Розкажи детально, що тебе турбує, — м’яко сказала вона Артему.
— У правому вусі щось ворушиться. Уже п’ять років. Іноді пищить. Болить ночами, — хлопчик нарешті зміг висловитися без того, щоб мачуха його перебила.
Лікарка провела ретельний огляд за допомогою сучасного отоскопа, зробила кілька знімків.
— Запалення немає. Барабанна перетинка ціла. Сірчаної пробки теж немає, — вона замислено подивилася на знімки. — Скажіть, у хлопчика є проблеми з нервовою системою? Стреси в сім’ї?
Коментування закрито.