Максим Ігорович поклав руку йому на плече.
— Артеме, ми знайшли причину твоїх проблем. Тепер ми знаємо, що ти не вигадував. Ти мав рацію.
Незабаром зібрався консиліум на чолі з головною лікаркою Анною Сергіївною Волковою. Побачивши зображення на моніторі, лікарі були в шоці.
— Це неможливо, — прошепотів нейрохірург. — Такого не буває в природі.
— Потрібно терміново зв’язатися з НДІ. Це випадок міжнародного значення, — сказала Анна Сергіївна. — Організм росте.
До кабінету увірвалася медсестра:
— Анно Сергіївно, прийшла опікунка. Вимагає негайно забрати хлопчика. Дивно поводиться, вимагає не робити записів у карті.
— Приведіть її сюди.
Людмила увійшла до кабінету, бліда і нервова.
— Я забираю Артема додому.
— Жінко, дитині потрібна допомога. У нього патологія…
— Нічого в нього немає! — перебила Людмила. — Це нервове.
Головлікарка насторожилася.
— Скажіть, а ви знайомі з його біологічними батьками? Нам потрібні дані про генетику.
— Ніяких генетичних проблем немає! Звичайна дитина. Я забираю його.
— Людмила Петрівна Кравець, вірно? — уточнила головлікарка, непомітно звірившись із записом. — Ми перевірили бази. Ви працювали в Інституті експериментальної медицини в закритій лабораторії.
Людмила зблідла.
— А батько хлопчика, Андрій Ковальов, загинув, розслідуючи діяльність цієї лабораторії, — продовжила Анна Сергіївна. — Ми не віддамо вам дитину. Поліція вже їде.
Людмила спробувала вибігти, але її затримала охорона.
Тим часом Артема готували до операції. Максим Ігорович розумів, що зволікання небезпечне. Артем у жаху усвідомлював, що істота в його голові намагається з ним спілкуватися — він чув тихий шепіт: «Допоможи… мені…»
Операція тривала чотири години. Хірурги витягли з вуха аномальний організм, що нагадував спотворений ембріон із розвиненою нервовою системою. Це був результат жахливого експерименту з впровадження біологічних імплантів.
Поліція з’ясувала правду. Батько Артема розкрив таємницю експериментів над дітьми, за що був усунений. Людмилу, колишню медсестру лабораторії, змусили «доглядати» за об’єктом експерименту — власним пасинком. Вона роками приховувала правду, імітуючи турботу і зводячи хлопчика з розуму.
Максим Ігорович прийняв рішення, яке змінило їхні долі.
— Він залишиться зі мною, — заявив він. — Я оформлю опіку.
Через місяць Артем прокинувся в новій квартирі, де пахло кавою і книжками. Вперше за п’ять років у його голові була тиша.
— Як справи? — запитав прийомний батько.
— Тихо, — посміхнувся хлопчик.
У школі ставлення до Артема змінилося. Однокласники вибачилися, а Марина Петрівна плакала від щастя, дізнавшись, що кошмар закінчився. Людмила отримала п’ятнадцять років в’язниці.
Рік по тому Артем став найкращим учнем.
— Я теж хочу стати лікарем, — сказав він Максиму Ігоровичу. — Щоб допомагати тим, кому ніхто не вірить.
— Ти станеш чудовим лікарем, — відповів батько.
Тепер, коли за вікном шумів дощ, Артем прикладав долоню до вуха і радів тиші — символу його нового, щасливого життя.
Коментування закрито.