Підставою для цього стало якраз посягання на здоров’я чи життя літньої жінки з боку обдарованої. Гематоми на руках Тамари Ігорівни стали тим самим юридичним фактом, який запускав механізм скасування дарування. Надя сама дала бабусі до рук зброю, якою та могла повернути собі дім.
Повернувшись додому, Люба натхненно поділилася цією радісною новиною зі своєю побитою горем підопічною. Вона буквально сяяла від щастя, впевнена, що тепер справедливість переможе і все повернеться на круги своя. Їй здавалося, що Тамара Ігорівна негайно погодиться боротися за свої законні права.
Однак реакція пенсіонерки виявилася зовсім неочікуваною і навіть шокуючою для її відданої рятівниці. Старенька вислухала розповідь мовчки, і на її обличчі не відобразилося ні радості, ні тіні торжества над кривдницею. Вона ще сильніше стиснулася, наче намагаючись стати зовсім непомітною в цьому величезному світі.
Тамара Ігорівна категорично відмовилася судитися з кровною родичкою, незважаючи на всі приниження й побої. Вона не могла уявити себе в залі суду, яка виступає проти власної онуки, яку колисала на руках. Для неї сімейні зв’язки, хай і спаплюжені, лишалися святими й непорушними.
Вона віддала перевагу добровільному влаштуванню в казенний заклад, аби лише не вступати у відкритий конфлікт з Надею. Жінка вірила, що помста й суди лише затьмарять її душу і не принесуть бажаного внутрішнього спокою. Її рішення було продиктоване вищою формою прощення, яку Люба ніяк не могла прийняти.
Сусідка доклала максимум зусиль, намагаючись умовити стареньку хоч трохи проучити зухвалу дівчину з принципу. Вона наводила логічні аргументи, говорила про право на гідну старість і про необхідність покарання за зло. Але всі її слова розбивалися об глуху стіну жертовності і дивного смирення.
Усі логічні аргументи натикалися на сліпу материнську любов, яка не знала меж і не шукала власної вигоди. Тамара Ігорівна бачила в Наді не монстра, а заблудлу дитину, за яку вона й далі відчувала відповідальність. Це була та сама любов, що довготерпить і все прощає, навіть коли її топчуть.
Пенсіонерка лишилася непохитною у своєму жертвенному рішенні, категорично заборонивши Любі вести цю справу далі. Вона просила більше не згадувати про адвоката і можливість повернення квартири через судові розгляди. Жінка хотіла лише тиші і можливості дожити свої дні, нікого не звинувачуючи й не проклинаючи…
