Я сіла за куховний стол і вперше дозволила собі заплакати. Не істерично. Тихо. Сльози текли самі.
Не через квартиру. Через зраду. Я згадувала, як він тримав мене за руку в РАЦСі.
Як казав, що я його опора. Як запевняв, що ми все ділимо навпіл. А тепер він ділив моє.
До полудня я вже сиділа в офісі юриста. Я показала йому відео. Він мовчки додивився до кінця.
— Ви вчасно, — сказав він нарешті. — Якщо довіреність ще не підписана, зупинити це легко. Але діяти потрібно швидко.
Ми склали повідомлення про заборону будь-яких реєстраційних дій без моєї особистої присутності. Подали заяву до Держреєстру. Я написала офіційне попередження до Нотаріальної палати про можливу спробу шахрайства.
— А якщо він уже зробив копії? — запитала я.
— Без вашого паспорта та особистої участі нічого не вийде. Але краще змінити замки та обмежити доступ до документів.
Я кивнула.
Коли я повернулася додому, майстер уже працював у передпокої. Старі замки лежали на підлозі.
— Чоловікові ключ давати? — запитав він.
— Ні, — відповіла я, — не потрібно.
До вечора все було готово. Я сиділа у вітальні, коли почула, як у замку повертається ключ.
Один раз. Другий. Пауза.
Знову спроба. Потім дзвінок. Я ввімкнула камеру в передпокої.
Він стояв за дверима, розгублений. Дзвонив знову. Я не поспішала відчиняти.
Телефон почав вібрувати.
— Ти вдома? Чому ключ не підходить?
Я натиснула на мікрофон камери:
— Підходить. Тільки мій.
Тиша.
— У сенсі? Ти що зробила?
— Змінила замки.
— Ти з’їхала з глузду?
