Він примружився, згадуючи деталі: «Цифри-то, написані блідою ручкою, на пожовклому папері вже погано було видно, розмазалися від часу. Та ми з сином через лупу сяк-так усі до єдиної розгледіли й записали на чистий аркуш. А ще в тій самій коробці під старими газетами нерозпечатаний лист знайшовся, теж від неї».
Старий, тяжко крекчучи, підвівся зі стільця, простягнув тремтячу руку й звідкись із верхньої запиленої полиці шафи дістав папір. Це був пожовклий, трохи зім’ятий поштовий конверт, на якому акуратним, до болю знайомим почерком Каті була виведена точна домашня адреса Світлани й чітко підписаний адресат. «Тільки вона, бідолашна, чомусь так і не дописала цього свого прощального листа до самого кінця, мабуть, дуже поспішала», — зітхнув Федір.
У Світлани Анатоліївни перехопило подих, і вона тремтячими руками взяла цей дорогоцінний конверт, немов святиню. Обережно, боячись порвати ветхий папір, вона дістала забруднений чимось аркуш у клітинку й крізь пелену сліз прочитала написане: «Мамочко, татку, благаю, пробачте мені за всі мої помилки. Я так перед вами винна за ту жахливу сварку і свою дурну втечу».
Рядки стрибали перед очима, але вона продовжувала читати крик душі своєї доньки: «Ви тоді були цілком праві в усіх своїх підозрах. Я така молода, наївна й непробивно дурна. Я так сильно сумую і хочу якнайшвидше побачити вас, обійняти й попросити пробачення особисто».
У листі відкривалася гірка правда: «Офіційно заміж я так і не вийшла, ми просто жили разом. Мій Слава насправді виявився зовсім не такою надійною й чесною людиною, як я собі спершу думала й мріяла. Але зараз мені все одно життєво необхідно їхати до нього на північ, він там у біді й дуже мене чекає».
Останні рядки далися Світлані найважче: «Славу нещодавно засудили за поганою статтею рівно на три роки колонії. Я вам присягаюся, щойно повернуся з цієї тяжкої поїздки, відразу, того ж дня приїду до вас додому разом із моїм маленьким Женькою, це ваш рідний онук. Мамо, я так багато хочу тобі сказати важливого при зустрічі…».
На цьому обнадійливому реченні нашвидкуруч написаний лист раптом обривався, ніби автора хтось різко відволік. «Ну от, тепер ти й сама все знаєш», — тихо продовжив старий, коли побачив, що бліда Світлана до кінця прочитала це послання з минулого. «Ми з сином на сімейній раді так логічно зрозуміли, що саме за цією міською адресою прямі кровні родичі Женьки й живуть, раз дівчина вам писала»…
