Старенький підійшов ближче, уважно зазирнув їй у вічі й добродушно відповів: «Тебе, доню, звісно, тебе я кличу. Ходімо-но звідси швидше, поки нас ніхто з начальства не помітив. Ходімо просто до мене в гості, я тут зовсім недалеко живу, за рогом, і в мене до тебе дуже важлива розмова є».
Світлана Анатоліївна, відчуваючи, що це її останній шанс дізнатися правду, мовчки кивнула й покірно пішла стежкою поруч із цим загадковим незнайомцем. Невдовзі вони звернули в приватний сектор і підійшли до похиленого, але дуже охайного маленького дерев’яного будиночка з різьбленими віконницями. Гостинний господар відчинив скрипучу хвіртку й ґалантно пропустив утомлену жінку вперед, запрошуючи зайти на подвір’я.
Потім вони затишно влаштувалися за круглим столом на невеликій заскленій веранді, заваленій старими книжками й інструментами. Старенький, акуратно розливаючи по кухлях міцний чай своїми вузлуватими, тремтячими від віку руками, неспішно заговорив: «Мене дідом Федором у селищі звуть. Я, можна сказати, майже все своє свідоме життя пропрацював у цьому самому дитячому будинку простим завгоспом».
Він підсунув їй вазочку з печивом і продовжив: «Потім, звісно, вік узяв своє, і я на заслужену пенсію вийшов. Але вдома сидіти нудно, тому я все одно за звичкою приходив туди майже щодня, з сиротами вовтузився, майструвати їх учив. Та й зараз я там частенько буваю, допомагаю по господарству, якщо попросять. Ви ж та сама Світлана, яку онук шукав?».
Жінка здригнулася від цих слів, зробила ковток, обпікаючись надто гарячим чаєм, і поспішно кивнула: «Так, це я, але скажіть, заради Бога, звідки вам узагалі відома ця історія…». Старий підняв руку, зупиняючи її розпитування: «А ти не квапся, зачекай трохи, не перебивай старших», — трохи суворо, але з доброю усмішкою сказав він. «Ти краще послухай спершу все по порядку, щоб картина ясна в голові склалася».
Він відпив зі свого кухля й почав свою розповідь: «Це ж саме я нашому Женьці всі таємниці розповів, бо хлопчина він дуже хороший, добрий і лагідний, не те що багато хто. Йому було всього два рочки від роду, зовсім іще нетямущий, коли його міська опіка до нашого закладу на службовій машині привезла. А справа тоді, багато років тому, ось як була, слухай уважно».
Старий насупився, згадуючи минуле: «Його, бідолаху, знайшли замкненим у квартирі в однієї зовсім самотньої старенької в нашому районі. Пильні сусіди через стіну почули, що маленька дитина вже кілька годин поспіль сильно, надривно плаче й не заспокоюється. Вони запідозрили недобре, викликали наряд поліції, двері зламали, а ті вже слідом місцевим органам опіки про це лихо повідомили».
Він тяжко зітхнув і похитав головою: «Голодний хлопчик просто на брудній підлозі сидів у сльозах, а та сама бабуся на ліжку нерухомо лежала. Спочатку всі подумали, що вона просто міцно спить і не чує плачу, а лікарі приїхали — вона, виявляється, вже давно й не дихала. Тут уже мені з міліції відразу зателефонували й повідомили про це горе, бо знали, ким я їй доводжуся»…
