Він продовжив свій суворий монолог: «Ви голослівно стверджуєте й кажете всім, що ви його законна кровна бабуся. Але дайте мені відповідь на одне просте запитання: де ж ви пропадали всі ці довгі сім років, які цей нещасний хлопчик тут перебуває й чекає на рідних?». Світлана, ледве стримуючи сльози, що підступали, прошепотіла: «Я присягаюся вам, я просто не знала, що він мій онук, і взагалі не знала до недавнього часу, що в мене є якийсь онук».
Директор утомлено потер перенісся й промовив: «Ось що я вам скажу, шановна Світлано Анатоліївно, давайте ми не будемо розігрувати тут дешеві театральні мелодрами. Реальне життя — воно зовсім інше, значно суворіше, і ви навіть близько не розумієте, що означає взяти в благополучну родину майже сформованого підлітка з дитбудинку з травмованою психікою. Навіщо все це потрібно особисто вам на старості літ?».
Він підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що розмова закінчена: «Ви чудово й спокійно жили без цього хлопчика всі ці роки, от і живіть далі так само. Я вам наполегливо раджу просто сьогодні повернутися до себе додому й постаратися більше не думати про це прикре непорозуміння». Світлана Анатоліївна, ображена до глибини душі його черствістю, мовчки вийшла з кабінету, навіть не попрощавшись із цим бездушним бюрократом.
Вона повільно брела територією й невдовзі знайшла відокремлену дерев’яну лавку на тінистій алеї, що вела до головного входу дитячого будинку. Убита горем жінка просиділа там у заціпенінні майже до самого вечора в слабкій надії на те, що серед галасливих хлопчаків, які гуляли на майданчику, вона випадково побачить його, свого Женьку. Вона була цілком певна, що материнське серце не обдурить, і вона відразу мусить упізнати його в натовпі, адже він неодмінно буде зовні схожий на її загиблу Катю.
Однак незабаром стемніло, дітей повели до корпусів на вечерю, і змерзлій жінці довелося ні з чим повернутися до свого порожнього готельного номера. Цілих п’ять довгих, виснажливих днів вона, як на роботу, приходила на свою вподобану лавку в парку. Вона годинами невідривно дивилася на дітей, що гралися вдалині, але, на її величезний жаль, ніхто з них так і не підходив до неї близько.
А всього годину тому їй на мобільний телефон зателефонував схвильований Микола й категорично зажадав, щоб вона припинила мучити себе і негайно повернулася додому. У Світлани від безсилля боляче щеміло в грудях, їй нестерпно хотілося розридатися просто тут, на очах у перехожих. Але вона своїм тверезим розумом чудово розуміла, що й цей черговий день її болісного чергування біля паркану минув абсолютно марно…
Так, чоловік по-своєму мав рацію, треба було змиритися й повертатися додому, та й на що вона взагалі наївно розраховувала, коли так стрімко їхала сюди. Їй у її фантазіях здавалося, що вона відразу, в перший же день познайомиться з хлопчиком, що добрі вихователі розкажуть їй про нього всі подробиці. Вона була певна, що після теплих обіймів легко оформить документи й неодмінно, без зайвих зволікань, забере його до себе в люблячу родину.
Але жорстока реальність ударила її навідліг, і насправді все вийшло зовсім не так, як малювалося в її мріях. Світлана тяжко зітхнула, спираючись на спинку лавки, повільно підвелася на затерплих ногах і приречено пішла геть усипаною листям алеєю. Але саме в цю мить безнадії за її спиною несподівано пролунав скрипучий голос, і хтось неголосно її покликав.
Обернувшись, вона побачила, що це був непримітний, сухорлявий старенький років вісімдесяти на вигляд, одягнений у стару, вицвілу куртку. Він був зовсім невисокого зросту, спирався на сучкувату палицю і був трохи, по-старечому, сутулий. «Ви це зараз мене гукали?» — з подивом і боязкою надією в голосі запитала Світлана, що зупинилася…
