Спочатку вони віддано чекали на її повернення до самого вечора, сподіваючись, що донька просто пішла прогулятися й охолонути, а потім у паніці обдзвонили всіх її нечисленних подруг. Лише пізно вночі змученим невідомістю батькам спало на думку ретельно перевірити особисті речі, що лишилися в кімнаті. На свій величезний жах, ні головних документів, ні теплого одягу, ні улюбленої дорожньої сумки вони в шафах так і не знайшли.
Микола Петрович, не чекаючи ранку, негайно побіг і офіційно звернувся із заявою про зникнення людини до місцевого відділення поліції. Але жодних утішних чи бодай таких, що прояснювали б ситуацію, результатів від роботи слідчих не було ні через довгий місяць, ні навіть через рік. Вони не опускали рук, активно шукали її власними силами, наймали приватних детективів і навіть офіційно оголошували втікачку в міжнародний розшук.
Зневірені батьки хапалися за будь-яку соломинку й зверталися по допомогу навіть до популярної телевізійної програми «Шукаю тебе», сподіваючись на диво. Усі ці колосальні зусилля виявилися абсолютно безрезультатними, ніби дівчина просто розчинилася в повітрі, не залишивши жодного сліду. І лише коли минуло цілих два нестерпних роки, їм несподівано зателефонували з органів і сухим, але співчутливим тоном суворо запитали, «ким їм за документами доводиться громадянка Катерина Миколаївна».
Горе вбитих страшною звісткою батьків було воістину безмежним і не піддавалося жодним описам чи втіхам з боку друзів. Вони ніяк не могли щиро пробачити собі той фатальний вечір і те, що так безглуздо, через банальну сварку, втратили свою єдину доньку назавжди. Час невблаганно йшов уперед, змінювалися пори року за вікном, а їхні глибокі душевні рани так і не могли до кінця загоїтися.
Ось і зараз, категорично відмовляючись від святкування свого круглого ювілею, Світлана Анатоліївна тяжко й протяжно зітхнула. Вона з прихованим смутком подивилася на сильно постарілого й зсутуленого за ці страшні роки чоловіка, чиї скроні стали зовсім білими. Потім жінка повільно, долаючи слабкість у ногах, підвелася з крісла, щоб за звичкою пройти на світлу кухню й поставити чайник.
Саме в цю мить у гнітючій тиші порожньої квартири несподівано й різко пролунав гучний телефонний дзвінок. Світлана Анатоліївна здригнулася від несподіванки, поправила шалик на плечах і неспішно підійшла до старого апарата, що деренчав на тумбочці. Вона зняла слухавку, прислухалася до тріску на лінії, а потім повернулася до чоловіка: «Мабуть, це Бєлови телефонують, хочуть привітати».
Жінка прикрила мікрофон долонею й тихо додала: «Якщо вже так захочуть, нехай сьогодні ввечері приїдуть на чашку чаю, але попередь їх — жодного гучного бенкету я не потерплю». Микола Петрович покірно й згодливо кивнув, показуючи, що цілком підтримує будь-які рішення своєї дружини в цей важкий для неї день. Світлана Анатоліївна знову піднесла слухавку до вуха й утомленим, позбавленим будь-яких емоцій голосом промовила: «Алло, так, я вас уважно слухаю»…
