Усе це фатальне непорозуміння сталося того звичайного сонячного дня, коли сяюча від щастя юна Катерина раптом повідомила батькам, що виходить заміж. Мати тоді сплеснула руками й схвильовано вигукнула: «Катрусю, дурненька моя дівчинко, ти ж щойно з таким великим трудом ледве закінчила школу! А як же твоє подальше навчання в інституті, кар’єра, плани на майбутнє, навіщо ти так бездумно й сліпо поспішаєш зламати собі життя?».
Дівчина вперто стиснула губи, а мати провадила далі, ставлячи тривожні запитання: «Він узагалі хто такий за фахом і чим заробляє на хліб?». Катя з викликом у голосі відповіла: «Ви його зовсім не знаєте, він родом із самої столиці, а сюди приїжджав ненадовго у своїх важливих робочих справах. Ми з ним близько знайомі вже цілих три місяці, і я абсолютно впевнена у своїх щирих і глибоких почуттях до цієї людини».
Донька й далі палко переконувала приголомшених батьків: «Зараз він тимчасово поїхав назад додому, але наполегливо кликав мене переїхати до нього, і я обов’язково поїду, бо я його шалено кохаю». У цю мить атмосфера в кімнаті розжарилася до межі: «Катю, негайно припини говорити ці нісенітниці!» — у напружену розмову різко втрутився розгніваний Микола Петрович. Він суворо подивився на доньку й додав: «Куди це ти на ніч дивлячись поїдеш, до зовсім незнайомої людини, і чому він узагалі до нас додому не прийшов, не познайомився по-людськи?».
Батько міряв кроками вітальню, не вгамовуючись: «Отже, в нього до тебе все було зовсім несерйозно, раз він ховається від твоєї родини. Так, як він зараз боягузливо вчинив, справжній, порядний чоловік, який щиро кохає свою дівчину, ніколи в житті не вчинить». Катя, витираючи сльози, що підступали, вперто твердила своє: «Тату, не кажи так, він мене дуже чекає там, і я все одно до нього поїду, що б ви не говорили!».
Микола Петрович не вгамовувався у своїх справедливих батьківських підозрах: «А може, він узагалі давно одружений з іншою жінкою і просто пускає тобі пил в очі?». Дівчина у відчаї закрила обличчя руками й закричала: «Ви зовсім не розумієте мене, не хочете розуміти й ніколи не підтримаєте!». Після цих гірких слів Катя з гучним, надривним плачем вибігла в коридор і наглухо замкнулася зсередини у своїй затишній дівочій кімнаті…
Це були останні слова, які приголомшені сваркою батьки чули від своєї непокірної й такої любої єдиної доньки. Вранці, коли охолола Світлана Анатоліївна несміливо пішла будити доньку, щиро бажаючи помиритися з нею й дійти якогось розумного компромісу, вона з подивом побачила, що двері більше не замкнені. Усередині панував жахливий безлад, дверцята шафи були розчинені навстіж, вішаки валялися на підлозі, а самої Каті ніде в квартирі не було…
