Федір винувато опустив очі: «Я йому, хлопчині, про цю знахідку потай, щоб ніхто з вихователів не чув, і сказав, і зі свого мобільного подзвонити вам дав», — старий надовго замовк, обдумуючи свої дії. «А про тебе саму мені наша Серафима Петрівна по секрету сказала, ну, про те, що ти вчора в сльозах до директора приходила й онука шукала… Серафима ж, вона хороша жінка, на моє місце завгоспом працювати прийшла, ми з нею дружимо».
Він винувато розвів руками: «А якщо я тебе зараз дарма обнадіяв і стривожив цією старою історією, ти вже вибач мені, старому дурневі» — «Що ви таке кажете, Федоре, ви мені життя врятували, як мені віддячити вам за це диво?» — гаряче вигукнула Світлана, хапаючи його за руки. «Та ніяк не треба мені дякувати, це християнський обов’язок. А ти завтра приходь із самого ранку до паркану біля старої альтанки, я Женьку туди непомітно покличу погуляти».
Наступного туманного ранку схвильована Світлана була вже біля іржавої огорожі дитячого будинку за годину до призначеного часу. Вона напружено, не кліпаючи, дивилася в порожнє подвір’я й не бачила, як збоку тихо розсунулися густі кущі бузку. З того боку крізь прути паркану раптом висунулося худеньке, бліде личко неймовірно чорноокого й скуйовдженого хлопчиська в казенній курточці.
«Бабусю, це я, Женька, я тут, бабусю, рідненька!» — гучний, зриваючись на шепіт, голос переляканого хлопчика раз у раз переривався тонкими дитячими схлипуваннями. Світлана, не пам’ятаючи себе від щастя, кинулася до нього, просовуючи руки крізь холодні прути: «Женька, Женечку, рідний мій онучку, я обов’язково заберу тебе звідси назавжди, чуєш, тільки благаю, не плач більше».
Від того пам’ятного дня біля паркану всі наступні дні для родини летіли просто з неймовірною, шаленою швидкістю. Світлана буквально розривалася на частини між дитячим будинком, де їй після скандалу нарешті офіційно дозволили зустрічі з дитиною, і кабінетами органів опіки. У цих суворих державних інстанціях вона за допомогою найнятих юристів активно почала розв’язувати найскладніші бюрократичні питання процедури всиновлення.
На вимогу суворої комісії разом із хлопчиком вони слухняно здали обов’язковий у таких випадках медичний аналіз ДНК для підтвердження спорідненості. І ось, за кілька томливих тижнів очікування, Світлана тремтячими руками тримає в коридорі клініки офіційний паперовий результат. Чорним по білому там було надруковано страшний висновок: Женька зовсім не її біологічний онук, генетичну спорідненість повністю виключено.
Ця жахлива, руйнівна для всіх надій думка глухо й боляче вп’ялася в її пульсуючі скроні, змушуючи світ навколо померкнути. Як же так, невже це якась фатальна помилка, невже цей онук, що приріс до її душі, насправді не її рідна кров? Що ж їй тепер робити з усім цим кошмаром, як жити далі з цією новою зяючою раною в серці?
Як узагалі можна сказати цьому маленькому, уже встиглому полюбити її чоловічкові про цю страшну генетичну зраду? Просто зібрати речі, боягузливо поїхати нічним потягом, назавжди покинути його самого в цьому казенному пеклі, але як із цим потім жити? Як вона зможе подивитися в його сповнені надії очі, такі самі великі й бездонно чорні, як колись були в її Каті…
