Він відчував себе знерухомленим, ніби всередині приміщення зростає невидимий тиск. Буран згорнувся поряд, але не спав, вуха то й справа нервово підстрибу́вали. Ближче до опівночі пес підскочив, люто заричав, кинувся до далекого кута бункера і почав дряпати стіну. Металевий скрегіт кігтів був різким і пронизливим у абсолютній тиші. «Тихо!» — шепнув Сергій, хоча його власне серце калатало, мов молот.
«Що там?» — звернувся він у порожнечу і підійшов ближче. Постукав кісточками пальців, і відповіддю був глухий металевий звук, не схожий на монолітну стіну — це був звук порожнечі. Сергій завмер, усвідомивши: це не просто стіна, Буран щось почув, і під нею явно щось ховається. Вранці він продовжив ретельний огляд приміщення. В одній зі шаф знайшов товстий шкіряний блокнот, стягнутий ремінцем, на обкладинці якого вибито ім’я: Аркадій Соколов, інженер.
Це був той самий чоловік, про якого попереджала старенька в адміністрації. Сергій відкрив першу сторінку, де тремтячим, але чітким почерком було виведено: «Справжня цінність не над землею, а під нею». Він переглянув ще кілька сторінок, знаходячи записи про дивні нічні роботи та про візити людей у формі без шевронів. Соколов писав, що під бункером є другий відсік, який зварили і веліли назавжди забути. Сергій зачинив блокнот, відчувши, як пальці тремтять зовсім не від холоду.
Буран підійшов і ткнув вологим носом у його долоню, ніби кажучи, що він тут не один. Сергій глибоко вдихнув і промовив: «Добре, завтра обов’язково перевірю». Але в грудях у нього вже пробудився липкий страх чи лихе передчуття. Ранковий мороз опускався на землю тонким блакитнуватим пилом, ніби сам ліс заховав подих перед довгоочікуваною розмовою. Сергій прокинувся від того, що Буран уже стояв, витягнувшись, і дивився в бік тої самої стіни, яку дряпав вночі.
Пес майже не рухався, лише кінчик пухнастого хвоста тремтів — це був вірний сигнал крайньої настороженості. Морозов провів рукою по обличчю і відчув, як сонливість відступає, поступаючись тому глухому занепокоєнню, яке він усе частіше відчував тут. Він підійшов до столу і розгорнув шкіряний блокнот інженера Аркадія Соколова, знайдений напередодні. Нічне світло ліхтаря не дозволило йому заглибитися в читання, але зараз, у холодному ранковому сяйві, літери здавалися темнішими і важчими. Записи починалися з сухих математичних розрахунків, схем вентиляції і обліку палива.
Але далі почерк змінювався, витягувався і тремтів, ніби рука автора писала в величезній поспіху. В одному абзаці стояла фраза, виділена подвійною лінією: «Сьогодні приїжджали люди з Міністерства промисловості, без знаків, без імен, прибули вночі, щоб ніхто не бачив». Сергій нахмурився, бо служив доволі довго, щоб впізнати опис людей, що не хочуть залишати слідів. Далі було написано: «Вони привезли два запечатані ящики і веліли нікого не допускати до нижнього відсіку, посилаючись на національну безпеку». Але інженер додав: «Я бачив їхні очі, у них не було держави».
Сергій зачинив блокнот, відчуваючи, як нервове напруження стискає груди, мов пасок важкого бронежилета. Щоб відвернутися, він вирішив поїхати в село за паливом і чимось їстивним. Дорога, вкрита щільною кіркою, голосно хрустіла під шинами старої «Буханки». Буран сидів на пасажирському сидінні, важко дихаючи, бо йому також не подобалось залишати бункер навіть ненадовго. В селі Сергій зупинився біля маленької крамниці у місцевого жителя Василя.
Двері з гучним дзвоном вибили кутовий глухий звук, сповіщаючи про відвідувача. За прилавком стояв сам господар, Василь Прохорович — кремезний чоловік років шістдесяти з рідкою сивиною і бородою, як у справжнього лісоруба. Його обличчя було широке і добродушне, але під очима виднілися темні півкола — сліди хронічної втоми, ніби він занадто довго боровся з тим, що не в змозі змінити. «Моторне?» — запитав він, витягаючи каністру, голос його був низький, хриплуватий, але теплий. «Так, і пару консерв», — коротко відказав Сергій.
Поки Василь пробивав покупки на старому касовому апараті, він поглянув на Морозова, уважніше прищурившись. «Ви, випадково, не той, хто купив сховище біля березової просіки?» — поцікавився він. «Саме воно», — сухо підтвердив Сергій. Продавець задумливо почухав підборіддя і промовив: «Чув я про нього раніше дивні речі, люди казали, ніби там ховали золотий запас на випадок війни. Але знаєш, як буває: чутки, випивка і ніч — чудові друзі»….
