Коли темна холодна ніч остаточно опустилася на густий ліс, усі четверо втомлено сиділи за невеликим саморобним столом, з насолодою пили палко гарячий чай, а Буран мирно лежав у ногах Сергія. Собака була зовсім розслаблена і явно задоволена тим, що відбувається. Пес здавався грізним, але справедливим стражем, незмінним охоронцем цього новонабутого сімейного вогнища. Сергій задумливо підняв погляд і побачив, як дивні тіні від керосинової лампи м’яко лягають на бетонні стіни.
Ці стіни колись надійно й строго ховали в собі брудне державне золото. А тепер вони з не меншою надійністю оберігали простих, зцілених життям людей. «Отже, — сказав він тихо, але так, щоб усі чули. — Це підземелля вже не секретний урядовий тайник. Тепер це відкрите притулок для тих, хто смертельно втомився самотужки боротися з цим жорстоким світом». Ірина тепло посміхнулась у відповідь на ці слова, і це сталося вперше за весь важкий день.
Буран ліниво підняв лохмату голову, тихо й одобрювально фркнув, а потім впевнено поклав важку лапу просто на черевик господаря, ніби без слів підтверджуючи: «Так, саме так і буде». Морозне бадьоре ранкове сонце велично піднімалось над безкрайнім лісом, мов тихий попільний дим від великого старого вогнища. Сріблясті промені сходу наполегливо пробивалися крізь густі колючі гілки вікових сосен, відбиваючись на свіжому снігу так яскраво, мов сама древня земля вирішила від сьогодні почати все заново. Сергій зосереджено стояв біля товстої дерев’яної балки. У його міцних руках була свіжообстругана дошка.
На гладкій поверхні він гострим ножем старанно вирізав нерівні, але міцні й глибокі літери. Напис гласив: «Притулок Мороза — для ветеранів і порятункових собак». Ця дерев’яна табличка пахла свіжою хвойною смолою і ранковим морозом. Кожна вирізана буква відгукувалася в його зраненому серці як нова, світла доля, навіки вигравірована в живому дереві. Буран смирно сидів поруч, трохи кумедно схиливши голову набік, мов читаючи по складах отриманий напис.
«Ну що, лохматий командире? — з усмішкою сказав Сергій, високо піднімаючи готову табличку. — Віднині це вже не тимчасове укриття, а наш постійний дім». Він кількома сильними ударами молотка прибив дошку до двох міцних опор біля самого входу. Тепер цей забутий бункер мав власну горду назву. І разом із назвою з’явився величезний сенс життя. Ірина Соколова зі світлою посмішкою спостерігала за цією важливою сценою збоку.
Холодний поривчастий вітер лагідно тріпав її довге попелясте волосся, що було розпущене вперше за довгий час, немов вона нарешті дозволила собі внутрішнє звільнення від важкого трауру. На ній було тепле коричневе пальто й товстий сірий шарф, що трохи зісковзнув убік, надаючи її суворому, сумному обличчю дивовижної і трепетної м’якості. «Він був би зараз дуже гордий за тебе», — тихо, але від серця промовила вона. «Аркадій?» — уточнив Сергій, повернувшись до неї. «Так», — підтвердила вона, і її усмішка стала трохи сумною.
«Мій дід завжди мудро казав, що справжня життєва цінність криється не в блискучому металі, а в живих людях, яких ще можна встигнути врятувати». Сергій у знак повної згоди мовчки кивнув головою. Вони разом повільно спустилися униз, у освітлений бункер, де Ірина вже підготувала всі останні матеріали для того, що вона символічно назвала «закриттям старого кола». У найглибшій і найтемнішій частині підземного сховища, просто біля масивної сталевої двері «Зарі-9», ровними рядами стояли мішки з цементом, міцні металеві балки й будівельні інструменти. Ірина з видимим зусиллям підняла один із запилених мішків, і Сергій ледве встиг підхопити його знизу, щоб допомогти…
