Іноді до нього приїжджали наполегливі журналісти з столиці з проханням про інтерв’ю. Михайло рідко спілкувався з пресою, але чесно розповідав історію. «Розумійте, я просто вчинив так, як вважав правильним», — казав він.
«Я випадково знайшов чужий незаконний тайник і відразу повідомив владі. Потім мене переслідували, але я не здався. Допоміг силовикам — і радий, бо зло повинно бути покаране. Отримав законну винагороду — витратив її на благо людей. Ось і все».
Журналісти питали: «Чи не жалкуєте, що не забрали ті мільйони собі? Мали б спокійну життя за кордоном». Михайло лише заперечливо похитав головою й усміхнувся.
«Ні, не жалкую. Ті гроші були краденими й пропитими людським горем. Якби взяв — все життя дивився б через плече. А так я вчинив по совісті й сплю спокійно. Держава дала винагороду, цих грошей мені достатньо. Я щасливий». І це була правда. Михайло справді відчував гармонію й щастя.
Та величезний ліс і далі тихо береже свої таємниці. Можливо, колись хтось помітить, що звірі знову обходять стару стежку стороною. І тоді історія неодмінно повториться.
