Вона завмерла. — За статутом, громадянине начальнику, — відповіла вона рівно. Він повільно повернувся.
Усмішка була ледь помітною. — Звісно, громадянине начальнику. — Просто ім’я гарне.
Ольга, як у матері моєї було. Вона не відповіла, просто дивилася. — Ви сьогодні особливо суворо виглядаєте, — продовжив він тихо.
— Синців під очима немає. Значить, добре спите. Ольга поклала долоню на кобуру.
— Ще одне слово не за статутом, і десять діб ШІЗО. Грек підняв долоні. — Мовчу.
Тільки одне скажу, Ольго Степанівно. Ми тут ненадовго, а ви тут назавжди. — Подумайте про це.
Вона розвернулася й вийшла. У коридорі зустріла Льоху, молодшого інспектора. — Що там у тебе? — спитав він.
— Нічого, — відповіла вона. — Все нормально. Але всередині вже щось зсунулося.
Не страх, а злість. Холодна, як сталь батькового ножа, що лежав у її тумбочці. Увечері вона сиділа в черговій, дивилася на годинник.
Час — 23:40. За стіною хропів Льоха. Ольга дістала блокнот, відкрила чисту сторінку й написала одне слово.
«Грек». Потім нижче: «Танк». І далі: «Скальпель».
Закрила блокнот, посиділа хвилину, потім встала, підійшла до дзеркала й подивилася собі в очі. — Тримай обличчя, Олю, — сказала вона тихо своєму відображенню. — Ще трохи.
Вона вимкнула світло й вийшла в коридор. Десь у глибині загону рипнула шконка. Хтось не спав.
Ольга пішла далі, не озираючись. Ранок 13 грудня почався з короткого дзвінка в чергову. Ольга зняла слухавку, не відриваючи очей від рапорту, який дописувала.
— Кравченко слухає. Голос майора Колесника був хрипким, ніби він не спав усю ніч. — Ольго Степанівно, Тамара Іванівна в лікарні.
Інфаркт. — Лікаря немає. До кінця тижня ти на підхваті в лазареті.
Огляди, уколи, перев’язки — все, що зможеш. Ольга відклала ручку. — Зрозуміла.
Коли починати? — Уже вчора. Двоє зеків із четвертого загону з температурою, один на промці руку обпік.
Іди зараз. Вона встала, наділа білий халат поверх форми. Короткий, до колін, узяла аптечку й вийшла.
У лазареті пахло йодом і старими бинтами. Двоє молодших інспекторів уже чекали. — Громадянине начальнику, ось ці троє, — сказав Льоха, показуючи на нари.
— Температура, кашель. — І Руденко з дев’ятої камери руку порізав, каже, випадково. Ольга підійшла до Танка.
Той сидів на краю нар, ліва долоня замотана брудною ганчіркою, кров проступила. — Руку, — коротко сказала вона. Танк простягнув долоню, Ольга розмотала ганчірку.
Рівний поріз, сантиметрів п’ять, неглибокий, але акуратний, ніби ножем, а не склом. — Як порізався? — Скло в підлозі, громадянине начальнику.
Прибирав, наступив. Вона промила рану, наклала шви. Чотири акуратні стібки.
Танк не морщився. — Болить?
