Життя без прикрасВона завмерла. — За статутом, громадянине начальнику, — відповіла вона рівно. Він повільно повернувся.
Усмішка була ледь помітною. — Звісно, громадянине начальнику. — Просто ім’я гарне.
Ольга, як у матері моєї було. Вона не відповіла, просто дивилася. — Ви сьогодні особливо суворо виглядаєте, — продовжив він тихо.
— Синців під очима немає. Значить, добре спите. Ольга поклала долоню на кобуру.
— Ще одне слово не за статутом, і десять діб ШІЗО. Грек підняв долоні. — Мовчу.
Тільки одне скажу, Ольго Степанівно. Ми тут ненадовго, а ви тут назавжди. — Подумайте про це.
Вона розвернулася й вийшла. У коридорі зустріла Льоху, молодшого інспектора. — Що там у тебе? — спитав він.
— Нічого, — відповіла вона. — Все нормально. Але всередині вже щось зсунулося.
Не страх, а злість. Холодна, як сталь батькового ножа, що лежав у її тумбочці. Увечері вона сиділа в черговій, дивилася на годинник.
Час — 23:40. За стіною хропів Льоха. Ольга дістала блокнот, відкрила чисту сторінку й написала одне слово.
«Грек». Потім нижче: «Танк». І далі: «Скальпель».
Закрила блокнот, посиділа хвилину, потім встала, підійшла до дзеркала й подивилася собі в очі. — Тримай обличчя, Олю, — сказала вона тихо своєму відображенню. — Ще трохи.
Вона вимкнула світло й вийшла в коридор. Десь у глибині загону рипнула шконка. Хтось не спав.
Ольга пішла далі, не озираючись. Ранок 13 грудня почався з короткого дзвінка в чергову. Ольга зняла слухавку, не відриваючи очей від рапорту, який дописувала.
— Кравченко слухає. Голос майора Колесника був хрипким, ніби він не спав усю ніч. — Ольго Степанівно, Тамара Іванівна в лікарні.
Інфаркт. — Лікаря немає. До кінця тижня ти на підхваті в лазареті.
Огляди, уколи, перев’язки — все, що зможеш. Ольга відклала ручку. — Зрозуміла.
Коли починати? — Уже вчора. Двоє зеків із четвертого загону з температурою, один на промці руку обпік.
Іди зараз. Вона встала, наділа білий халат поверх форми. Короткий, до колін, узяла аптечку й вийшла.
У лазареті пахло йодом і старими бинтами. Двоє молодших інспекторів уже чекали. — Громадянине начальнику, ось ці троє, — сказав Льоха, показуючи на нари.
— Температура, кашель. — І Руденко з дев’ятої камери руку порізав, каже, випадково. Ольга підійшла до Танка.
Той сидів на краю нар, ліва долоня замотана брудною ганчіркою, кров проступила. — Руку, — коротко сказала вона. Танк простягнув долоню, Ольга розмотала ганчірку.
Рівний поріз, сантиметрів п’ять, неглибокий, але акуратний, ніби ножем, а не склом. — Як порізався? — Скло в підлозі, громадянине начальнику.
Прибирав, наступив. Вона промила рану, наклала шви. Чотири акуратні стібки.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.