Лариса Вікторівна вийшла на ґанок приватного медичного центру, і важкі скляні двері безшумно зачинилися за її спиною, відсікаючи стерильний запах дорогих антисептиків і ввічливе, майже співчутливе мовчання лікарів. У руках вона стискала щільний білий конверт. Усередині – вирок, надрукований бездоганним шрифтом на дорогому папері: діагноз «гліобластома четвертої стадії».
Світ не завалився з гуркотом. Він просто вицвів. Яскраві вивіски бутиків, миготливі вогні світлофорів і строкатий натовп перехожих раптом перетворилися на невиразне сіре марево.
Лариса стояла нерухомо, і колючий грудневий вітер одразу ж почав шарпати її ідеально укладене волосся, забираючись під комір кашемірового пальта вартістю в невелику квартиру. Вона не відчувала холоду. Усередині неї розлилася така порожнеча, що для зовнішніх відчуттів просто не залишилося місця.
Її особистий водій, помітивши господиню, одразу ж вискочив із чорного «Майбаха» й послужливо відчинив задні двері:
— Ларисо Вікторівно, зачекалися на вас. Погода зовсім зіпсувалася, хуртовину обіцяли. Додому?
Вона подивилася на нього так, ніби бачила вперше. Ніби ця людина, машина, її величезний холдинг і нескінченні рахунки в банках належали комусь іншому. Комусь, у кого завтрашній день не був перекреслений жирною чорною рискою.
— Ні, Степане, їдь, я пройдуся.
— Але ж як… Пішки? У такий вітер? — Степан розгублено поправив кашкет. — Може, хоч додому довезу, а там погуляєте?
— Їдь, Степане. Я хочу побути сама.
Вона вимовила це тим самим тоном, який не терпить заперечень, тоном жінки, що звикла керувати тисячами людей. Але зараз цей голос пролунав у її власних вухах надтріснуто й чуже. Водій кивнув, сів у машину, і важкий седан плавно відчалив від бордюру, залишаючи її сам на сам із містом, яке раптом стало абсолютно чужим.
Лариса пішла вперед, не розбираючи дороги. Сніг, змішаний із міською пилюкою, боляче бив по обличчю, але вона навіть не намагалася прикритися. Їй потрібно було це відчути: печіння, вогкість, різкі пориви вітру. Хоч щось, що доводило б — вона ще тут. Вона ще жива.
Усе своє життя вона будувала фортецю. Камінь до каменя, угода до угоди. Вона була впевнена, що контролює все: курс валют, конкурентів, навіть власні почуття. Лариса не дозволяла собі слабкостей, не витрачала час на порожні розмови та прив’язаності. Вона вважала, що успіх — це і є життя.
Вона йшла повз вітрини, де усміхнені манекени демонстрували нову колекцію. Повз закохані парочки, які гріли одне одному руки в кишенях. Повз метушливих клерків, що поспішали в метро. Усі вони здавалися їй жителями іншої планети — планети «Завтра». У них були плани на літо, мрії про відпустку, суперечки про те, що приготувати на вечерю. У неї ж залишилося тільки «Зараз».
Голова раптово відгукнулася тупим, пульсуючим болем — тим самим, який вона списувала на перевтому останні місяці. Лариса зупинилася й сперлася рукою на холодну стіну будівлі. Конверт у її пальцях зім’явся. Вона згадала погляд лікаря: спокійний, професійний, але абсолютно порожній. Саме в цьому погляді вона вперше побачила свою смерть.
Її особняк знаходився всього за кілька кілометрів, але зараз цей шлях здавався їй нескінченним переходом через пустелю. Вона звернула в бік невеликого скверу, вирішивши скоротити шлях. Сніг тут лежав незайманий, білий, і в сутінках він здавався майже синім. Вітер в алеї завивав по-особливому тужливо, розгойдуючи голі гілки лип.
Вона була сама. Вперше за 48 років Лариса Вікторівна усвідомила, що її незалежність, якою вона так пишалася, насправді була всього лише красиво упакованою самотністю. Ні дітей, ні чоловіка, ні близьких друзів. Тільки цифри у звітах і тиша у величезному будинку, де на неї чекала лише Наталія Степанівна зі своїм бездоганним сервісом і мовчазною слухняністю.
Лариса підняла очі до неба. Свинцеві хмари неслися низько, закриваючи перші зірки.
— От і все, — прошепотіла вона одними губами. — От і припливли.
Вона зробила ще кілька кроків, і її погляд зачепився за темну пляму на занесеній снігом лавці в самій глибині скверу. Там, серед крижаної безмовності, хтось був. І цей хтось виглядав ще більш загубленим, ніж вона сама.
Лариса зупинилася біля засніженої лавки, і час ніби сповільнився. У цьому богом забутому сквері вона побачила те, що змусило її власний біль на мить відступити. Це не було просто видовищем злиднів, це була картина абсолютної, кришталево чистої відданості на самому краю прірви.
На лавці, стиснувшись в один живий клубок, сиділи троє…
Коментування закрито.