— Я ж казала, що ця ідіотка навіть нічого не запідозрить. Новенька, залякана, боїться втратити роботу. Ідеальна кандидатура.
Світлана зупинила запис. Сльози котилися по щоках, але цього разу це були сльози не відчаю, а люті. Вони підставили її. Спеціально вибрали, бо вона здавалася слабкою. Легкою мішенню.
Вона схопила телефон і набрала номер Наталії. Подруга відповіла після п’ятого гудка, її голос був сонним.
— Свєта? Ти чого так рано? Ще й шостої немає.
— Наташо, мені потрібен хороший адвокат, — голос Світлани тремтів, але в ньому звучала рішучість. — Мене підставили на роботі. Допоможеш?
— Що? — Наталя миттєво прокинулася. — Зачекай, що сталося?
Світлана швидко переповіла все: співбесіду, перший день, Вероніку, документи, нічний дзвінок директора.
— Господи, Свєта… — Наталя видихнула. — Ти в офісі зараз?
— Так, я взяла диктофон. У мене є запис, що доводить, що мене підставили.
— Відмінно. Слухай мене уважно, — голос Наталі став зібраним, діловим. — Скопіюй цей запис у кілька місць. На флешку, в хмару, на телефон. Негайно. І виходь з офісу. Не залишайся там.
— Але, Свєта…
— Вони можуть прийти за тобою будь-якої миті. Якщо директор викликав поліцію, тебе заберуть прямо з офісу. Їдь зараз же.
Світлана швидко скопіювала файл на флешку, відправила собі на пошту, зберегла в хмарному сховищі. Схопила сумку і вибігла з кабінету. Але було вже пізно.
На першому поверсі її чекали двоє поліцейських і чоловік у строгому костюмі — слідчий, як він представився.
— Світлана Лісовська? — запитав слідчий.
— Так, — вона зупинилася, стискаючи сумку.
— Ви затримані за підозрою в розкраданні великої суми грошей. У вас є право зберігати мовчання. Все, що ви скажете, може бути використано проти вас у суді.
Один з поліцейських дістав наручники. Світлана відчула, як холодний метал стискає зап’ястя. Люди в холі зупинялися, дивлячись на неї. Охоронець, який тільки нещодавно дрімав, тепер дивився з цікавістю.
— У мене є докази моєї невинуватості, — твердо сказала Світлана. — У моїй сумці флешка із записом.
— Сумка буде вилучена як речовий доказ, — відповів слідчий. — Усе розглянуть у відповідному порядку.
Її вивели з будівлі до поліцейської машини. Світлана бачила, як у вікнах офісу з’являлися обличчя співробітників. Хтось знімав на телефон. Ганьба. Публічна ганьба.
Її відвезли до відділку, сфотографували, зняли відбитки пальців. Потім відвели в камеру попереднього ув’язнення. Маленька кімната із залізним ліжком і туалетом за перегородкою. На стінах написи, видряпані попередніми в’язнями. Світлана сіла на ліжко і обхопила голову руками. Все повторюється. Знову суд, знову вона повинна щось доводити.
До вечора прийшов адвокат. Кирило Воронцов був чоловіком років сорока, в дорогому костюмі, з проникливим поглядом. Він сів навпроти Світлани в кімнаті для побачень і відкрив планшет.
— Наталя попросила мене взятися за вашу справу, — почав він без передмов. — Розкажіть все з самого початку. Не пропускайте деталей.
Світлана розповідала майже годину. Кирило записував, ставив уточнюючі питання, кивав.
— Вони давно задумали провернути цю махінацію, — схлипувала Світлана, витираючи сльози. — Вероніка спеціально вибрала мене. Я була ідеальною жертвою: новенька, без зв’язків, боялася втратити роботу.
— У вас є запис?
Коментування закрито.