— Будь ласка, — Анна подивилася на неї благально. — Інакше мене звільнять. У мене іпотека, дитина. Мені не можна втрачати роботу.
Світлана не могла відмовити. Вона відкрила новий файл і взялася за презентацію, хоча й гадки не мала, що саме потрібно клієнтам.
До сьомої вечора, коли робочий день офіційно закінчився, Світлана все ще сиділа за комп’ютером. Голова розколювалася, очі сльозилися від втоми. Вона виконала десятки завдань, допомогла половині офісу, підписала документи, про зміст яких навіть не знала. Нарешті, вона вимкнула комп’ютер, зібрала речі і перед виходом з кабінету забула про диктофон. Він залишився прикріпленим під столом.
На вулиці вже стемніло. Світлана дошкандибала до машини і просто сиділа за кермом кілька хвилин, намагаючись прийти до тями. Перший день перетворився на кошмар. Але вона впоралася. Вона протрималася. «Завтра буде легше», – переконувала вона себе.
Вдома мати вже спала. Світлана тихо пройшла до своєї кімнати, переодяглася і впала на ліжко. Сон прийшов миттєво.
Телефон задзвонив серед ночі. Різкий, пронизливий звук розірвав тишу. Світлана підскочила, дезорієнтована. Схопила телефон, на екрані світилося ім’я «Віктор Васильович». Вона відповіла, все ще не до кінця прокинувшись.
— Алло?
— Ти що собі дозволяєш?! — голос директора оглушив її. Він кричав так голосно, що вона відсмикнула телефон від вуха.
— Вікторе Васильовичу, про що ви? — Світлана сіла на ліжко, намагаючись збагнути, що відбувається. — Я не розумію…
— Не розумієш?! — він продовжував кричати. — Ти поставила підпис на документах, і з компанії вивели три мільйони доларів! Три мільйони, ти чуєш?!
Серце зупинилося. Світлана відчула, як світ навколо починає плисти.
— Що? Цього не може бути… Я цього… — і тут вона згадала. Вероніка. Флешка. Документи, які вона підписала, не читаючи. — Вероніка дала мені документи, вона сказала…
— Вероніка? — голос директора став ще голоснішим. — Яка Вероніка?! Ти підписала документи, використовуючи доступ, який дали тобі! Ти несеш відповідальність!
— Але я не знала! — голос Світлани зірвався на крик. — Вона сказала, що це терміново, що ви самі доручили… Я тільки робила свою роботу!
— Роботу? — він зареготав — зло, істерично. — Ти вкрала у компанії три мільйони доларів, і це ти називаєш роботою?!
Сльози ринули з очей. Світлана згадала, як Вероніка квапила її. Як не дала прочитати документи. Як тиснула, погрожуючи звільненням.
— Вікторе Васильовичу, прошу вас, вислухайте мене, — вона намагалася говорити крізь сльози. — Це була Вероніка. Вона принесла флешку, сказала, що це терміново…
— Стерво! — він перебив її. — Брехливе стерво! Я тебе засуджу. Ти сядеш у в’язницю за це. Ти заплатиш за кожен вкрадений долар.
— Ні, будь ласка… — Світлана схлипувала, стискаючи телефон. — Я не крала. Я не знала…
— Завтра в офіс! — відрізав він. — І готуйся до візиту поліції. Я сподіваюся, ти згниєш у в’язниці.
Він відключився. Світлана продовжувала тримати телефон біля вуха, дивлячись у темряву. Світ завалився вдруге. Тільки тепер це було страшніше, ніж розлучення. Тепер їй загрожувала в’язниця. Вона опустила телефон і закрила обличчя руками. Ридання стрясали тіло.
Як це сталося? Як вона знову опинилася в пастці?
А потім вона згадала. Диктофон. Він записував усе, що відбувалося в її кабінеті.
Світлана підскочила з ліжка і почала гарячково одягатися. Була третя година ночі, але їй потрібно було їхати в офіс. Негайно. Забрати диктофон, поки ніхто не знайшов його. Це єдиний доказ її невинуватості.
Мати прокинулася від шуму.
— Світлано, що відбувається? — почувся її сонний голос із сусідньої кімнати.
— Нічого, мамо, спи! — крикнула Світлана, натягуючи куртку.
Вона вибігла з квартири і помчала до машини. Руки тремтіли так сильно, що вона ледве змогла вставити ключ у замок запалювання. Нічними порожніми вулицями вона мчала на червоне світло, порушуючи всі правила. Єдина думка билася в голові – встигнути. Забрати диктофон. Довести свою невинуватість.
Вона дісталася до офісу за двадцять хвилин. Будівля стояла темна, безлюдна. Світлана скористалася пропуском, який їй дали вчора, і увійшла всередину. Ліфт повільно піднімався на сьомий поверх. Кожна секунда здавалася вічністю.
Нарешті двері відчинилися. Коридор був занурений у темряву, тільки аварійне освітлення давало тьмяне світло. Світлана пройшла до свого кабінету. Двері не були замкнені. Вона увійшла, увімкнула світло і кинулася до столу. Опустилася на коліна, залізла рукою під стільницю. Пальці намацали диктофон. Він був на місці. Вона відірвала його від магнітного кріплення і стиснула в руці. Сльози полегшення полилися по щоках. У неї є докази. У неї є шанс.
Світлана залишилася в офісі до світанку. Вона сіла за стіл, підключила пристрій до комп’ютера і відкрила файл із записом. Пальці тремтіли, коли вона натискала на кнопку відтворення.
Спочатку почулися звуки її власної роботи. Стук клавіш, шелест паперів. Потім кроки. Двері відчинилися.
— Світлано, потрібно терміново підписати ці документи… — голос Вероніки звучав з динаміків чітко, без спотворень.
Світлана слухала, як розгорталася вчорашня розмова. Кожне слово Вероніки, кожен її власний сумнів, кожна погроза заступниці директора — все записалося.
Запис тривав уже після завершення робочого дня. Вероніка увійшла до кабінету вже після того, як Світлана поїхала додому.
— Так, Вікторе Васильовичу, — голос Вероніки звучав зовсім по-іншому тепер — догідливо, майже ніжно. Вона явно розмовляла по телефону. — Вона все підписала. Можна виводити гроші.
Пауза. Вероніка сміялася…
Коментування закрито.