— Я все розумію! — крикнула Світлана. — Розумію, що зробила помилку, довіряючи йому. Розумію, що залишилася ні з чим. Але твої докори не допомагають. Зовсім не допомагають.
Єлизавета Леонідівна підтиснула губи і вийшла з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Світлана закрила обличчя руками і глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.
Останні кілька тижнів вона розсилала резюме десятками. Відповідей приходило мало, а ті, що приходили, закінчувалися відмовами після співбесід. У неї був досвід роботи в торгівлі, але вісім років у власному магазині не вражали роботодавців. Вони шукали людей з досвідом роботи у великих компаніях, з рекомендаціями, з «корочками» престижних вишів.
Світлана повернулася до перегляду вакансій. Гортала оголошення одне за одним: продавець-консультант, адміністратор, менеджер з продажів. Скрізь вимагався досвід, якого у неї не було в потрібному форматі. Телефон задзвонив, коли вона вже була готова закрити ноутбук і здатися на сьогодні. Незнайомий номер.
— Так? — втомлено відповіла вона.
— Доброго дня, це Світлана Лісовська? — жіночий голос звучав професійно, але дружелюбно.
— Так, це я.
— Мене звуть Ірина. Я з компанії «Альянс Груп». Ви відгукнулися на нашу вакансію помічника директора. Ми хотіли б запросити вас на співбесіду.
Серце Світлани підскочило. «Альянс Груп» була однією з найбільших компаній у місті, що займалася оптовими поставками. Вона пам’ятала, що відправляла туди резюме тиждень тому, але вже не сподівалася на відповідь.
— Звичайно! — швидко відповіла вона. — Коли вам зручно?
— Завтра о другій годині дня підійде?
— Так, чудово!
Світлана схопила ручку і записала адресу, яку продиктувала Ірина. Коли дзвінок закінчився, вона кілька хвилин просто сиділа, дивлячись у порожнечу. Нарешті! Нарешті хоч якийсь шанс!
Наступного дня Світлана встала рано, хоча співбесіда була призначена тільки на другу годину. Вона довго вибирала одяг, зупинившись на строгому чорному брючному костюмі. Зробила легкий макіяж, уклала волосся. Дивилася в дзеркало і намагалася вселити собі впевненість. «Ти впораєшся!» – шепотіла вона своєму відображенню. «Ти повинна впоратися!»
Мати сиділа на кухні і пила каву, коли Світлана вийшла з кімнати.
— Куди це ти зібралася? — Єлизавета Леонідівна окинула доньку оцінюючим поглядом.
— На співбесіду, — коротко відповіла Світлана, наливаючи собі чай.
— Ну-ну! — мати хмикнула. — Сподіваюся, хоч з цією роботою не напартачиш!
Світлана стиснула зуби і промовчала. Не варто було починати сварку перед важливою зустріччю.
Вона приїхала до офісу «Альянс Груп» за двадцять хвилин до призначеного часу. Будівля зі скла та бетону височіла в діловому центрі міста. Всередині — світлий хол з мармуровою підлогою, стійка ресепшен, кілька диванів для відвідувачів.
— Доброго дня, я Світлана Лісовська, — звернулася вона до дівчини за стійкою. — У мене співбесіда на посаду помічника директора.
— Зараз перевірю, — дівчина пробіглася пальцями по клавіатурі. — Так, на вас чекають. Сьомий поверх, кабінет 705.
Світлана піднялася на ліфті. Коридор сьомого поверху був тихим і просторим, двері кабінетів розташовувалися на пристойній відстані одна від одної. Вона знайшла потрібний номер і постукала.
— Увійдіть.
Вона відчинила двері і увійшла. За масивним столом сидів чоловік років п’ятдесяти у строгому костюмі — Віктор Васильович, директор компанії, як вона дізналася пізніше. Поруч з ним стояла та сама Ірина, яка дзвонила вчора, — жінка близько сорока, в окулярах і з планшетом у руках.
— Світлана Лісовська? Проходьте, сідайте, — Віктор Васильович вказав на крісло навпроти.
Співбесіда тривала майже годину. Вони розпитували про її досвід, про те, чому вона хоче працювати саме тут, про її сильні та слабкі сторони. Світлана відповідала чесно, але обережно, намагаючись не згадувати про розлучення і про суд. Говорила про магазин канцтоварів, про роботу з клієнтами, про ведення документації.
— У вас хороше резюме, — нарешті сказав Віктор Васильович, відкладаючи папери. — Досвід у торгівлі, розуміння бізнес-процесів. Це саме те, що нам потрібно.
Світлана відчула, як усередині щось стиснулося від надії.
— Ми готові взяти вас на роботу, — продовжував він. — Випробувальний термін — три місяці. Зарплата озвучена в оголошенні. Початок — з завтрашнього дня. Влаштує?
— Так, — Світлана ледве стрималася, щоб не скрикнути від радості. — Звичайно, влаштує. Дякую.
Вона вийшла з офісу як на крилах. Нарешті життя починало налагоджуватися. Нарешті у неї з’явився шанс стати на ноги.
На вулиці було вже майже чотири години дня. Світлана йшла тротуаром, не помічаючи перехожих, занурена у свої думки. Їй потрібно було купити нову блузку для роботи, оновити гардероб. «Може, зайти в магазин прямо зараз?»
І тут її увагу привернув тихий голос:
Коментування закрито.