— продовжувала Світлана, відчуваючи, як сльози застилають очі. — Вісім років, Степане. Вісім років я вірила тобі. Кохала тебе. А ти… ти весь цей час…
— Світлано, послухай, — він нарешті заговорив, роблячи крок уперед. — Це не те, про що ти думаєш. Ця жінка… вона просто хоче грошей. Це шантаж, розумієш?
— Шантаж? — Світлана розсміялася, істерично, болісно. — То ти не заперечуєш, що спав з ними?
Степан замовк. Його щелепа напружилася.
— Я… — він провів рукою по волоссю. — Це було давно. Це нічого не означало.
— Нічого не означало? — Світлана відчула, як ноги підкошуються. Вона знову опустилася на стілець. — Нічого не означало? Ти зраджував мені в день нашого весілля!
— Це була помилка, — він наблизився, і голос його став м’якшим, переконливішим. — Я був п’яний. Це просто сталося. А ця дівчина, Марина… так, у нас був зв’язок. Але я не знав, що вона завагітніє. Це ж її проблема, а не моя.
Світлана дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. Людина, яку вона кохала, за яку вийшла заміж, стояла перед нею і говорила такі речі. І жодної краплі каяття в його очах.
— Її проблема? — прошепотіла вона. — Це твоя дитина, Степане. Твоя.
— Звідки ти знаєш? — огризнувся він. — Може, вона спала з кимось ще. Такі дівчата завжди шукають, на кого повісити своїх дітей.
— Заткнися! — Світлана підскочила, перекинувши стілець. — Заткнися негайно! Я не хочу тебе чути.
Степан схрестив руки на грудях і посміхнувся. І ця усмішка була останньою краплею.
— Я подаю на розлучення! — крикнула Світлана, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. — Зараз же забирай свої речі і вали звідси!
— Ні вже, — він похитав головою, і усмішка стала ширшою. — Якщо тобі так хочеться, вали сама. Я звідси нікуди не піду.
Світлана застигла, дивлячись на нього. Невже це той самий Степан, який вісім років тому клявся їй у вічному коханні? Той, хто обіцяв захищати і оберігати її?
— Це мій дім, — продовжував він спокійно. — Я тут залишуся. А ти, якщо хочеш розлучення, можеш збирати свої речі.
Вона розвернулася і побігла до спальні. Руки тремтіли так сильно, що вона ледве змогла відкрити шафу. Світлана схопила першу-ліпшу сумку і почала жбурляти туди речі. Джинси, футболки, спідня білизна — все підряд, не розбираючи. Сльози застилали очі, і вона не бачила, що бере.
— Світлано, не дурій, — голос Степана долинув з коридору. — Куди ти поїдеш у такий час?
Вона не відповіла. Пройшла до ванної, згребла в косметичку свої креми, шампунь, зубну щітку. Повернулася до спальні і застебнула сумку.
— Світлано, — Степан стояв у дверях, спостерігаючи за нею. — Ти ж розумієш, що це божевілля? Давай поговоримо завтра, коли заспокоїшся.
— Заспокоюсь? — вона обернулася до нього, і в її голосі звучала така лють, що він відступив на крок. — Ти хочеш, щоб я заспокоїлася? Після того, що ти зробив?
— Я не зробив нічого такого, через що варто руйнувати сім’ю, — кинув він. — Не влаштовуй істерику через дурниці.
Світлана схопила сумку і пройшла повз нього, не дивлячись у його бік. Степан не намагався її зупинити. Вона почула, як він зітхнув і пробурмотів щось собі під ніс. У передпокої вона натягнула куртку, схопила ключі від машини і вибігла на вулицю.
Холодне нічне повітря вдарило в обличчя, але вона його не відчула. Сіла в машину, кинула сумку на заднє сидіння і завела двигун. Руки тремтіли так сильно, що вона ледве утримувала кермо. Світлана виїхала з двору і помчала порожніми нічними вулицями. Сльози заважали бачити дорогу, і вона кілька разів ледь не виїхала на зустрічну смугу.
Квартира матері знаходилася на іншому кінці міста. Світлана дісталася туди за півгодини, хоча зазвичай цей шлях займав сорок хвилин. Вона припаркувалася біля під’їзду, взяла сумку і піднялася на четвертий поверх. Подзвонила у двері. Один раз. Другий. Третій. Нарешті зсередини долинув сонний голос:
— Хто там?
— Мамо, це я! — прохрипіла Світлана.
Двері розчинилися. Єлизавета Леонідівна стояла в халаті, з розпатланим волоссям, мружачись на світло в під’їзді.
— Доню, що сталося? — здивування в її голосі змінилося тривогою, коли вона побачила обличчя доньки.
Світлана ступила всередину і впала матері на плече.
— Мамо, я розлучаюся зі Степаном! — схлипувала вона. — Цей козел зраджував мені всі ці роки. Навіть у день нашого весілля!
Єлизавета Леонідівна обняла доньку і повела її на кухню. Посадила за стіл, увімкнула чайник.
— Люба, ти впевнена в тому, що кажеш? — вона сіла навпроти Світлани, взявши її за руки. — Ви вісім років прожили разом. У вас спільний бізнес. Не можна так одразу все руйнувати. Може, варто постаратися знайти спільну мову? Пробачити його?
Світлана підняла голову і втупилася в матір.
— Пробачити? — вона вирвала руки. — Мамо, ти чуєш мене взагалі? Цей виродок зраджував мені навіть у день нашого весілля, а я маю пробачити?!
— Доню, це життя! — Єлизавета Леонідівна похитала головою. — Чоловіки всі так чинять. Навіть твій батько…
— Що? — Світлана завмерла. — Батько теж зраджував?
— Ну… — мати відвела погляд. — Були випадки. Але я пробачила. Ми ж прожили разом двадцять вісім років, поки він не помер. Сім’я найважливіше.
— Не можу повірити! — Світлана відкинулася на спинку стільця. — Ти знала, що батько зраджує? І мовчала?
— Я зберігала сім’ю, — в голосі Єлизавети Леонідівни прозвучала образа. — Я не хотіла, щоб ти росла без батька. Це була моя жертва заради тебе.
— Жертва? — Світлана розсміялася крізь сльози. — Мамо, це не жертва. Це приниження. Ти дозволила йому витирати об тебе ноги.
— Світлано! Як ти смієш так говорити? — скрикнула мати.
— А ти як смієш радити мені прощати зрадника? — Світлана встала, ледь не перекинувши стілець. — Якщо тобі подобалося терпіти зради батька, це тільки твої проблеми. Я не буду цього робити!
Єлизавета Леонідівна зблідла.
— Я намагалася допомогти…
Коментування закрито.