— Ідіть! — крикнула Світлана, і сльози ринули з очей. — Ідіть звідси негайно!
Жінка позадкувала до дверей, все ще щось бурмочучи, але Світлана не чула. Вона закрила обличчя руками і розридалася. Двері грюкнули, дзвіночок над входом жалібно дзенькнув. Світлана залишилася сама посеред торгового залу.
Коробки з товаром, акуратно розкладені папки, яскраві обкладинки зошитів — все це раптом здалося їй чужим і безглуздим. Вона підняла голову і подивилася на фотографію в рамці на стіні — їхнє спільне фото, зроблене два роки тому на відкритті магазину. Степан обіймав її за плечі, обоє усміхалися.
— Значить, на весіллі, — прошепотіла вона, витираючи сльози. — Прямо в день нашого весілля.
Вона встала, похитнувшись, і машинально почала діставати товар з коробок. Руки рухалися самі собою, але думки були далеко. Кожна деталь того дня спливала в пам’яті з новою, болісною ясністю. Степан відлучався. Казав, що йому треба комусь зателефонувати. Вона не надала цьому значення, це здавалося таким природним, що у нього є справи навіть у такий день. А він був з іншою.
Світлана закінчила розбирати останню коробку, навіть не розуміючи, як це зробила. Закрила касу, вимкнула світло в підсобці. Взяла ключі тремтячими руками і кілька разів перевірила замок на вхідних дверях. Потім ще раз. І ще.
Машина чекала її на парковці. Світлана сіла за кермо і застигла, дивлячись у порожнечу. Телефон лежав на сусідньому сидінні. Жодного дзвінка, жодного повідомлення від Степана. Як завжди.
Вона завела двигун і поїхала додому. Дорога зайняла двадцять хвилин, але вона не пам’ятала жодного повороту. Отямилася тільки тоді, коли машина зупинилася біля їхнього будинку — двоповерхового котеджу на околиці міста. Світлана не вийшла відразу. Сиділа в машині, стискаючи кермо і намагаючись зрозуміти, як тепер жити далі. Що казати Степанові? Як узагалі дивитися йому в очі?
Нарешті вона вийшла і зайшла до будинку. Порожній, темний, холодний. Степана не було. Вона пройшла на кухню, увімкнула світло і поставила чайник. Дістала чашку, пакетик чаю. Сіла за стіл і втупилася у вікно, за яким згущалися сутінки. Хвилини тяглися болісно повільно. Чайник закипів, вона заварила чай, але так і не доторкнулася до нього. Взяла телефон — екран був порожній. Ні дзвінків, ні повідомлень.
Минула година. Світлана все так само сиділа за столом, обхопивши чашку руками. Чай давно охолов. Минула друга година. Вона подивилася на телефон: 23:00. Від Степана, як і раніше, ні слова. Їй хотілося кричати. Хотілося щось розбити. Хотілося зателефонувати йому і вимагати пояснень. Але вона просто сиділа, бо не знала, з чого почати. Не знала, як зруйнувати те, що будувала вісім років.
А десь у місті Степан займався своїми справами, навіть не підозрюючи, що його світ ось-ось завалиться.
Світлана почула звук машини на під’їзній доріжці ближче до півночі. Серце стиснулося. Вона все ще сиділа за кухонним столом, перед нею стояла третя чашка охололого чаю. Руки заніміли від того, що вона занадто довго стискала телефон, чекаючи хоч якогось повідомлення.
Ключ повернувся в замку. Двері відчинилися. Почулися кроки в передпокої — розмірені, спокійні. Степан явно не підозрював, що на нього чекає.
— Привіт, люба! — він з’явився на порозі кухні, скидаючи піджак на спинку стільця. — Вибач, що затримався.
Світлана мовчала, дивлячись на нього. Вісім років шлюбу, і вона думала, що знає цю людину. Думала, що може читати його, як відкриту книгу. Але зараз перед нею стояв незнайомець.
Степан пройшов до раковини, налив у склянку води і залпом випив. Потім обернувся до дружини з посмішкою:
— Здається, я знайшов інвесторів для розширення нашого бізнесу. Уявляєш? Вони готові вкласти серйозні гроші. Ми зможемо відкрити ще два магазини, може, навіть три. Це ж чудово!
Його ентузіазм різав слух. Світлана відчувала, як усередині все стискається від болю і люті.
— Я все знаю, — тихо вимовила вона, не відводячи погляду.
Степан завмер з порожньою склянкою в руці.
— Що? — він перевів погляд на дружину, і посмішка повільно сповзла з його обличчя.
— Я все знаю, — повторила Світлана голосніше, і голос її затремтів.
Він поставив склянку на стільницю і нахмурився.
— Що знаєш? — у його тоні прозвучало здивування, але Світлані здалося, що вона вловила нотку настороженості.
Вона встала, спираючись руками об стіл, щоб не впасти. Слова застрягли в горлі, але вона змусила себе вимовити їх.
— Про твої мерзенні походеньки наліво! Я знаю, що ти розважався з офіціанткою прямо на нашому весіллі! — голос зірвався на крик. — Знаю, що Марина від тебе вагітна!
Тиша. Довга, гнітюча тиша. Степан стояв нерухомо, і Світлана бачила, як його очі забігали — спочатку праворуч, потім ліворуч, ніби він шукав вихід із ситуації. Він облизав губи.
— Хто тобі сказав цю маячню?
— Маячню? — Світлана скрикнула і схопилася за край столу. — До мене приходила мати цих дівчат. Вона розповіла мені все. Все, Степане! Про Катю, яка працювала офіціанткою на нашому весіллі. Про те, як ти відвів її до підсобки, поки я танцювала з гостями. А потім, через шість років, ти переключився на її молодшу сестру. Їй же всього двадцять! Як ти міг?
Степан позадкував до стіни, і вона побачила, як на його обличчі промайнуло щось. Страх? Роздратування? Він відкрив рота, але не вимовив ні слова.
— Що, нема чого сказати?
Коментування закрито.