Кожен вийнятий предмет лягав строго на своє відведене місце. Коли все було повністю розкладено, він завмер на місці. Він деякий час стояв цілком нерухомо, уважно дивлячись на спорядження.
У маленькій кімнаті було неймовірно тихо. Ззовні заспокійливо шуміли високі вікові сосни. Старий повільно сів на старий стілець і глибоко замислився.
Він дивився на спорядження, ніби бачив не просто метал. Він бачив щось дуже важливе зі свого далекого минулого. Роки, які назавжди залишилися далеко позаду.
Темний ліс, пронизливий холод, небезпечний спротив ворогові. Тоді він був зовсім молодим і сповненим сил. Тепер він став уже дуже старою людиною.
Але деякі важливі речі не забуваються ніколи. Він важко зітхнув і повільно підвівся зі свого стільця. Старий неспішно підійшов до невеликого чистого вікна.
Крізь тонке скло було чудово видно частину села. Маленькі затишні хати, вузьку ґрунтову дорогу й темну лінію густого лісу. Десь там, за тим поворотом, завтра знову з’являться чужинці.
Він це точно й безпомилково знав усім своїм єством. Вони були цілком упевнені, що приїдуть сюди по дуже легку здобич. Що всі місцеві люди дуже їх боятимуться.
Що ніхто тут не наважиться стати в них на шляху. Старий знову подивився на своє надійне спорядження, що лежало на столі. І тихо, майже пошепки, сказав сам собі: «Побачимо».
Вечір опустився на село дуже повільно й неймовірно важко. Ніби саме небо гостро відчувало біду, що насувалася на людей. Мешканці намагалися поводитися так, як вони робили це зазвичай.
Вони ретельно зачиняли віконниці, годували худобу й заносили дрова до хат. Але звичного сільського спокою вже зовсім не було. У кожному дворі будь-які розмови велися винятково тихим шепотом.
Кожна машина, що проїжджала десь далеко дорогою, лякала мешканців. Вона змушувала людей перелякано завмирати на місці. Ніхто з них ані на мить не сумнівався в поганому кінці.
Уже завтра ці агресивні люди неодмінно повернуться. Біля старого висохлого колодязя зібралися кілька місцевих чоловіків. Вони розмовляли дуже тихо, але вкрай напружено.
«Може, нам краще зібрати для них відкуп?» — запропонував один із них. Він говорив це, опустивши очі й дивлячись собі під ноги. «Віддамо їм усі наші гроші, і все закінчиться».
«І що буде потім?» — дуже сухо й слушно відповів інший мешканець. «Ти справді думаєш, що вони на цьому зупиняться?» Ніхто так і не зміг йому відповісти.
Усі присутні чудово розуміли, що це чиста правда. Якщо заплатити їм хоча б один раз, платити доведеться завжди. Але й відкрито чинити опір було неймовірно страшно для простих людей.
У тих людей були сила, швидкі машини й небезпечні зв’язки. Такі банди з’являлися дедалі частіше у віддалених і глухих місцях. Поліція приїздила туди лише за кілька довгих годин.
А іноді правоохоронці й узагалі не приїздили вчасно. Ця коротка розмова закінчилася так само тихо, як і почалася. Люди розійшлися по своїх хатах, міцно замикаючи всі двері.
Кожен із них ніс із собою те саме гнітюче відчуття. Це було відчуття повної й абсолютної безпорадності. Ніч у цьому тихому селі видалася вкрай неспокійною.
Дворові собаки гавкали значно частіше й голосніше, ніж зазвичай. Десь протяжно скрипнула хвіртка, і відразу кілька вікон спалахнули тривожним світлом. Але поступово все довкола знову стихало.
Лише на самому краю села світло горіло довше за інші. В одній старій хаті життя не завмирало. Старий мовчки сидів за своїм дерев’яним столом.
Перед ним лежало його підготовлене для захисту спорядження. Усі частини були ретельно розібрані для перевірки. Старий повільно чистив метал старою, але дуже чистою ганчіркою.
Він методично й обережно проводив по кожній дрібній деталі. Його рухи були спокійними, майже механічними й дуже впевненими. Ніби його руки самі виконували давно знайому їм роботу…
