— Очима пробігши по листу, дівчина з сумом зрозуміла, що у неї немає жодних шансів.
— На жаль, ми діємо згідно з регламентом, тому всі документи є обов’язковими.
Серце Софії впало в п’яти. Вона ж сама його сюди привела, обіцяла, що не кине, а тепер що? На ватяних ногах вона спустилася в ігрову кімнату.
— Софіє! — Єгор біг їй назустріч. — Ось, вона буде моєю мамою! — Він повернувся до хлопчика в смугастих штанях.
— Єгоре… — Слова застрягли в горлі. — Малюку, мені доведеться зібрати дещо які довідки. Ти поки побудеш тут.
В очах дитини теж з’явилися сльози. Софії здалося, що віра в людство в цей момент покинула малюка. Він вирвався з її рук і втік, загубившись у поворотах коридору.
З того дня Софія мучилася нічними кошмарами. Важкий камінь лежав у неї на серці, і вона не знала, як вирішити свою проблему. Майже щодня дзвонила в дитячий будинок дізнатися про справи Єгорки. Вона дуже хотіла почути його голос, але хлопчик відмовлявся з нею говорити. В його очах вона була зрадницею, яка обманом повернула його туди, звідки він втік, і кинула там.
Вкотре, коли Софія прибирала в будинку лікаря, Вікторія передавала привіт її синочку. Зазвичай це не сильно зачіпало дівчину. Вона вже вирішила для себе, що ставитиметься до Вікторії як до хворої людини, а на хворих ображатися сенсу немає, але цього разу це наштовхнуло її на думки про можливе вирішення проблеми. Дорогою до будинку вона написала повідомлення Андрію Вікторовичу про те, що їй потрібно з ним поговорити.
— Алло, алло, Руслане, ти мене чуєш? — Невже хоч хтось підняв слухавку? Ігор був у повному розпачі.
— Привіт, Ігорьок, — на задньому фоні чути було шум моря і жіночий сміх.
— Руслане, брате, потрібна твоя допомога. Пам’ятаєш, ти хотів мою тачку купити, і я зважився її продати.
— Ха-ха, Ігорьок, це ж коли було? Вона вже торішня у тебе, а я собі новеньку приглядаю.
— Брате, виручай, допомога заріз потрібна! — Хлопець стукнув долонею по столу. Потрібно було дуже акуратно підбирати слова, щоб не злякати Руслана. Він намагався не мати справу з тим, хто міг якось зашкодити його іміджу. Напевно він сидів зараз на пляжі Маямі і розважався в товаристві моделей. — А що сталося у тебе? Може, я чимось ще можу допомогти?
— Та загалом нічого серйозного. Просто хочу подарунок свій зробити, так що сам розумієш. — Хлопець натягнув нервову посмішку і помасажував потилицю.
— А, це справа хороша. Розумію, звичайно. Слухай, Ігорьок, у мене ж бабки на батьківських рахунках всі, ти знаєш. Я зараз звякну, уточню, що там по виводу, а то я ж зараз не в країні, і передзвоню тобі. Ти скільки за свою стареньку хочеш?
— Давай від твоєї ціни відштовхуватися.
— Окей, зрозумів тебе, на звязку.
У слухавці пролунав жіночий сміх, і дзвінок перервався. Все було зрозуміло. Руслан пішов обдзвонювати інших, щоб дізнатися, що Ігор від нього приховував. Хлопець упав у крісло і закрив обличчя руками. Це не повинно було статися з ним. Після того як батька заарештували, все майно родини було конфісковано, крім ось цієї старої бабусиної квартири. Мати, звісно, спочатку переїхала в цю халупу з ним, але після того як адвокат, якому вони віддали кругленьку суму, не зміг нічим допомогти справі, вона сказала, що їй потрібно прийти до тями, і полетіла в бік Монако. Наскільки пам’ятав Ігор, у неї там був якийсь дуже старий і дуже багатий знайомий. Коли Ігор був зовсім дитиною, вони літали до нього на тиждень на яхту, поки батько відпочивав у Куршевелі. Мама ще тоді сказала, що це буде їхнім маленьким секретом.
Гроші, які залишалися в нього на рахунку, закінчилися дуже швидко. Ігор начебто намагався навіть економити, але їсти-то все одно потрібно тричі на день, а готувати він не вмів. Тож рахунки в улюблених ресторанах сильно «покусали» через пару місяців. Мати особливо не виходила на зв’язок і тільки коротко відповідала на повідомлення. Одного разу надіслала йому переказ на не надто велику суму з припискою: «Вибач, поки не можу більше».
Незабаром поповзли чутки серед його друзів і знайомих. Для Ігоря стало одкровенням, що від нього відвернулися практично всі. Він щиро не розумів: невже питання тільки в грошах? Але відповідь на це йому дав п’яний в устілку дядько Льоня, давній товариш батька.
— Ти ж у нас тепер рахуй як прокажений. — Він дихав перегаром у вухо хлопцеві. У барі гриміла музика, і йому доводилося практично кричати.
— Але чому? Батька ж, може, ще й випустять, суд не закінчено. — Ігор махом допив віскі й поставив келих на стіл.
— А-а-а, дурний ти ще, — чоловік вальяжно потріпав хлопця по голові. — Справа не в тому, посадять його чи ні. Я тобі, до речі, по секрету скажу. Ми з хлопцями ставки робили, ну так, прикидали. Думаємо, все-таки посадять. Думаємо, злив його хтось. Він останнім часом загрався зовсім. — Чоловік втратив нитку розмови і вставився на хлопця в німому питанні.
— Так а чому я прокажений-то? — Ігор взяв зі столу запальничку і допоміг дядькові Льоні підкурити.
— А-а-а, ну да, ну да. Чуєш, Колю, — він підняв голову на свого охоронця, — он тій красуні шампанського від мене відправ. — Він тицьнув пухким пальцем на занадто відверто одягнену дівицю, що танцювала посеред залу. — Наша ж справа яка, — він знову нахилився до Ігоря. — Робити свою справу і не привертати увагу. А твій батько тепер, ха-ха, широко відомий у вузьких колах. Ну і вся сім’я, виходить, теж. Так що хто з вами буде помічений, теж увагу приверне. А нам ці перевірки, чвари… Ні, нікому це не потрібно.
Руслан був останнім, хто ще не знав про ситуацію. Його затяжна подорож теплими країнами грала хлопцеві на руку. До того ж Руслан завжди був страшно заздрісним. Він завжди намагався отримати те, що було в Ігоря, навіть дівчат собі схожих знаходив. А коли Ігор минулого року купив «Ламборгіні», взагалі весь із себе вийшов. З цим розрахунком хлопець йому і подзвонив. Але відповіді від Руслана все не було. Він вийшов на завалену коробками і порожніми пляшками кухню. На столі стояла почата пляшка віскі. Відкрутив кришку, налив трохи в заляпану склянку. Потім прикинув, чи сумірне його горе з кількістю налитого, і додав ще стільки ж.
Пара натискань на смартфон, і портативна колонка повідомила про підключення нового пристрою. Ударні перекривали гітару, а їх перекривав вокал. Музику перервав звук повідомлення.
«Брате, дізнався про твою ситуацію. Пробач, переказом не зможу, тільки готівкою через знайомих. П’ятдесят тисяч тебе влаштує?»
— П’ятдесят тисяч за нову ламбу? Та він знущається!
Ігор кинув телефон у стіну. Тиша незвично потворної квартири дзвеніла у вухах. З колонки знову загорлала музика, але вона була недостатньо гучною. Ігор підійшов до телефону, що валявся, і натиснув бічну кнопку гучності. Віскі було огидним. Таке мерзенне пійло він ніколи не пив, але його плюсом було те, що воно швидко допомагало забутися. Хлопець видихнув і зробив жадібний ковток. Губи і горло обпекло. Він закашлявся, гасячи блювотний порив, і видихнув. Слідом за теплом, що розтікалося по тілу, почав підійматися і настрій. А все-таки він продасть Руслану тачку. Він що, думає, Ігор буде благати його? Ні, не дочекається. Йому не потрібні подачки від таких виродків.
Андрій Вікторович увійшов у хол готелю, коли на вулиці вже було темно. Софія чекала на нього за невеликим барним столиком біля вікна.
— Здрастуй, Софіє, ти мене налякала. Що сталося? — Чоловік розстебнув ґудзик піджака і сів.
— Андрію Вікторовичу, вибачте, що відволікаю вас від справ, але я не знаю, до кого мені звернутися. Річ у тім… — Дівчина зробила глибокий вдих. — Той хлопчик, що був зі мною на вашій дачі, пам’ятаєте?
— Так-так, твій син.
— Я вам тоді збрехала. Він не мій син. Я розгубилася і не придумала нічого кращого.
— Ого! А що ж це за хлопчик? Я сподіваюся, ніякого криміналу?
Коментування закрито.